Меч Арея
Шрифт:
То виявились нетутешнi можi, якi їхали в бiк хоромця, де сидiв їхнiй годований мiж Глiб. Таке траплялося часто, й вуй Стоян не звернув на них особливої уваги. Вiн трохи зверхньо, як дорослий до меншого, кинув Людотi:
— Не рiк єси, пощо хочеш дарувати меча свого Богдановi.
Та Людота не вiдповiв, i досi пильно дивлячись услiд комонникам, що проминули Глiбiв дворець i погнали далi, здiймаючи по собi опаси куряви. Стоян повторив запитання, й Людота тiльки тепер повернувся до нього видом:
— Пощо, речете? А по то… – й махнув рукою туди, де зникли
Коваль стояв, i розпечений кiнчик меча холов швидко й видимо. Вiн посунув його знову в горно й пiдiйшов до дверей.
— А хто то були?
— Отi? – перепитав ковальчук. – Не вiдаю. – Й лише по добрiй хвилi додав: – Привидiлося, що то Рогволод iз княжичем своїм.
— Рогволод?
— Мабути, що так i є. А може, й не з княжичем, а з кимось инчим…
— Що має чинити тут? Уп'ять заративсь iз кимося?
— Дажбог вiдає…
Людота почав смикати за важiль мiха. Тяг невважливе й слiпно, й легке деревне вугiлля розлiталося навсiбiч.
В цей час двоє комонникiв, одного з яких упiзнав Людота, бо то й насправдi був Великий князь витичiвський Рогволод, в'язали потомлених коней на протилежному вiд кувачницi краї села, пiд самою засiкою, де в невеликiй пiвземлянiй хижi мешкав дiдо Смiл, вiдьмак, вiдун, ворожбит i зiлляр, який умiв шептати вiд урокiв, од страху, проти перестрiту, вiд чорної й морової болячки й од усiх на свiтi хвороб. Скiльки дiдовi рокiв – того нiхто не знав, бо найбiлiшi старцi Городища пам'ятали його таким, яким був вiн зараз. Однi накидали йому сто двадцять лiт, iншi сто сорок, а хто й сто п'ятдесят, усi ж мали його за безсмертника чи навiть перевертня, що блукає з однiєї душi в другу, всi боялися Смiла, й кожен бiг до нього, коли траплялася бiда й непереливки.
Дiдо вже майже нiчого не бачив, лише зблизька, впритул мiг упiзнати людину, та не було в свiтi такого, про що б вiн не чув i не вiдав, тому здебiльшого Смiла й називали просто вiдуном.
— Держ конi! – сказав своєму супутниковi Рогволод, i той буркнув:
— Iди, княже, не поймуть їх вовки…
То був витичiвський велiй болярин Ждан. Старий вiдун зустрiв Рогволода в порозi, високий, на диво ставний i ввесь бiлий: i волоссям, i довгою бородою, й плоскiнною сорочкою, навiть iзбляклi дiдовi очi здалися князевi бiлими.
— Хто єси й пощо?
Рогволод вагався, що вiдповiсти, його раптом охопив острах, але дiдо вже завважив його, й треба було вiдгукнутись, та й за спиною в Рогволода лишився Ждан, якого ледве вмовив на сю небезпечну подорож.
Великий князь насилу вичавив:
— Болярин єсмь… болярин.
— Що волiєш од мене, болярине?
Рогволода вiдуновi слова заспокоїли.
— Життє прикинь моє, дiду Смiле. Прикинь i видь у ньому все, й речи менi, кого маю страхатися й чого стерегтись!.. Хто ворог є мiй кревний, i хто…
Рогволод, вимовивши все те, завчене й затверджене, несподiвано загнувся.
— Речи, речи, пощо замовк єси, болярине, чи хто єси?
В дiдовiй хижi щось ворухнулося й зашарудiло, й сей шерех i дiдiв натяк ще дужче спантеличили Рогволода, й вiн утратив самовладання:
— Коли
довiдався-с, що не єсмь болярин, то речи й инче, дiду Смiле!— Хто єси – до того дiла не маю, отроче, – сказав Смiл. – I видiти всього не можу, бо-м незорий. Усе видить тiльки Бог-Соварог.
Все дратувало князя, надто ж оте слово, вимовлене нiбито й звично, бо всi проти пiвторастарiчного дiда й справдi отроки. Рогволод крикнув:
— Хто є недруг мiй кревний?
Старець нахилився вперед i майже в вiчi князевi захихикав, одверто й зневажливо, кивнувши бородою:
— Зозирнися, княже, й сам увидиш його.
Рогволод нажахано заозирався, та наокруж стояла вже нiч, i поряд нiкого не було, тiльки далеко бiля стобору гупали потомленi конi, вiдбиваючись од комарiв. Хотiлося щось крикнути старому вiдуновi, й тут свiдомостi його сягнуло те слово, яке був пропустив повз вуха:
— Речеш мене князем? Як вiдаєш про те?
Старий знову засмiявся тим сипучим регiтцем, що так образив Рогволода допiру, та князь бiльше не звертав на се уваги.
— Зорий єси, зорiший за мене, лише дуриш усiх. То вже речи, об що-м просив тебе.
Смiл перестав хихикати й одступив:
— Зайдь, княже, до господи.
Рогволод подивився в темряву хижi..
— Засвiти перш горiло…
— Страхаєшся. Вже-м рiк тобi, кого ймеш страхатися.
Вiн роздмухав жар у припiчку й засвiтив маленьке череп'яне горiльце. Рогволод заспокоївся – в помешканнi не було нiкого.
Невелика пiч виходила жовтим пошпарованим комином крiзь кулi стрiхи, за пiччю стояв на козликах пiл, укритий рядниною, бiля полу довга лава й маленький столик о трьох ногах – та й бiльш нiчого. Тiльки з бантин висли китицi й снопики сухого зiлля всiх на свiтi барв, та на виступах стiн – великi, маленькi й ще меншi горни, горонцi й горнята.
— Сiдь, княже.
Рогволод недовiрливо примостився на краєчку лавицi, Смiл же промовив:
— Вiдаю, хто єси й пощо-с прийшов.
— I що повiдаєш менi?
В чужiй хижi Рогволод почувався непевно, й голос його став тихий i хрипкий.
— Коли яблуня старiє, смерд садовить у лунку їй молоде черенце.
— Який смерд? – не зрозумiв його казання Рогволод.
— Який? Добрий смерд.
Князь нарештi збагнув притчу й сумно запитав:
— А стару яблуню… пiд корiнь?
— Пощо? В старого дерева немногi листи. Вони молодому черенцевi сонця не заступлять.
— А тодi? – гiсть раптом перехилився до дiда й почав благати: – Поворожи! Кинь на каменi! Камiнь не золже. Дiдо суворо й поважно вiдповiв:
— Уже-м кидав.
— Коли?
— Тому лiт вiсiмнадцять.
— Пощо… вiсiмнадесять? – неприємний холодок пойняв Великого князя. – Пощо вiсiмнадесять?..
— Тому вiсiмнадесять лiт перебрав єси меч од брата свого Данка.
Рогволод вiдсунувся й безнадiйним голосом сказав:
— То не поворожиш?
— Буде те саме, Рогволоде.
Князь зiтхнув i видався собi таким слабим, i старим, i нiкчемним, що йому аж очi защемiли вiд жалю.
— Й iмено моє знаєш… Зразу-м упiзнав тебе.