Меч Арея
Шрифт:
Рогволода мов бичем по видi шмагонули.
— Хто то рече? – не тямлячи себе вiд лютi, гримнув старий князь i занишпорив очима по натовпi. – Сховавсь єси? – з надiєю кинув Рогволод, але помилився, бо з юрмища виштовхався ще не старий смерд iз пiд макотер обтятим чорним чубом.
— Я речу! – сказав вiн. То був усiм вiдомий коваль з Городища Стоян. – Я речу, Рогволоде.
— Пощо речеш так, ковалю? – вже примирливiше спитав князь витичiвський. – Менi старцi сi меч у руку дали, не ти. Хай вони й…
— Що маєш повiдати? – не звертаючи увагу на Рогволода, сказав
Коваль Стоян зiйшов на теремний ганок i земно вклонився вiчевi.
— Нехай Великий князь повiсть нам, де потупив київського князя Богдана.
Вiче знову притихло, й Рогволод збагнув, що цьому ковалевi все вiдомо, й ураз мовби зiв'яв i згорбився.
— Де є Гатило?
— Де є князь київський?
— Де є? Нехай повiсть!
Дiдо Славута суворо пiдохотив:
— Речи вiчевi, княже!
Рогволод сердито кинув:
— У порубi сидить! То є своєволець i которун. Вiн умикнув князя луганського Годечана сестру. Сього днi княжу сестру, заутра брата, позаутра й самого князя!
Вiче завирувало й заревло, й дiдо Славута пiдняв угору цiпок, аби вгамувати пристрастi. Нарештi старцi й увесь люд утихли, й Славута мовив:
— То що лихого вдiяв київський князь? Дiв умикають на Купала, й на масницю, й у зелену сiдмицю, й на русалiї по всiй землi Сiврськiй, i Деревськiй, i в Лугах, та й русичi нашi в Полях зачасто. Князь київський учинив по закону й покону землi нашої й дiд i прадiд наших. – I звернувся вже до старцiв: – Так речу?
— Так! Та-ак!.. – загукали звiдусiль.
Сi голоси долинули й Богдановi в чорний поруб, i того-таки дня крiзь ляду просунулася драбина, й вiн уперше за добрий мiсяць побачив Божий день i Дажбоже свiтило.
Мiсяця липня, пiсля Купала
Три сiдмицi збирав київський князь Богдан Гатило й зi своєї землi, й з Дерев, i з Сiврського краю смердське полчення. Й хоч тисяцьких прибуло зо три десятки, та кожен привiв по собi не бiльш як двi сотнi комонникiв i пiшцiв, озброєних абияк й абичим. Комонники прибули майже всi наохляпок, без сiдел, про щити теж навiть не йшлося, їх можна було скласти в однiй клiтi.
Й тепер, укупi з великокняжими чотирма стами, над якими верхував велiй болярин витичiвський Ждан, пiд рукою в Гатила була тисяча комонникiв i три тисячi пiшцiв – не бiльше. Свою сотню комонних можiв на чолi з Вишатою Богдан тримав при собi, окремо, над пiшцями ж поставив Борислава, хоч дiдо Рогволод наполягав, аби ними верхував його син Єутихiй.
— Дав сси меч у мою руку – буде, як речу, – вперто вiдповiв Рогволодовi Гатило, й Великий князь мусив зважати, бо за Богданом стояло вiче.
По кому ж потягнуть лугарi? Й Гатило, не гаючись, послав туди свого болярина. Борислав зустрiвся, за княжим надумом, не з осердженим Годоєм, а з Шумилом, i старий готаман утримав свого кошового князя вiд ратi. Як те сталося, Богдан до пуття й не вiдав, та коли його рать сполчилася проти лужичан, що засiли в Нежинi, лугарiв-косакiв серед них не було.
— Юнак єси й хитрiший за грека! – похвалив Борислава Богдан i першим кинув сулицю свою в бiк
нежинської засiки.— Браття! – гукнув до своїх пiшцiв Борислав. – Князь почав уже. Потягнiмо й ми за ним! З нами суть i Бог, i Дажбог, i вiтри-стрибожичi, й сам Юр усепобiдний!
I, спiшившися, пiшов уперед серед роїська стрiл, що сипонули з-поза гостроколу засiк. Пiшцi, кричучи славу, кинулися вслiд йому, й Нежинь було вийнято з першого приступу й спалено вщент. Богдан iз Вишатою та Жданом переслiдували втiкачiв до самого Чернегового, де вже теж сидiли лужани.
Але городу Гатило виймати не став, лиш облiг його з усiх бокiв i, як робили греки, почав морити голодом. Лужани стояли за високою засiкою, й було їх удесятеро бiльше, нiж пакiлля в гостроколi.
Така рать, коли нiхто навiть стрiлою не втiшився, дивувала й лужан, i їхнiх супротивникiв, бо так нiхто й нiколи ще не ративсь, але Богдан мовчав, i всi сидiли, однi в городi, iншi широким колом докруж нього, куди не лiтали жалючi стрiли обложених.
I по двох сiдмицях з городу Чернегового прислали в Богданiв стан трьох можiв своїх. Були вони худi й виснаженi, десь-то погано готувалися до ратi й устигли поїсти ввесь харч.
Богдан зустрiв їх перед своєю полоткою. Найстарiший з-помiж трьох поспитав:
— Цо хчеш, княже?
Богдан суворо глянув на нього й не вiдповiв, а теж поспитав:
— Хто єсте й хто сле вас до мене?
— Єсмо люд сiрбський, лужанський. Я єсмь жупан Сватоплук, а сi суть мунжi мої. Цо хчеш од нас?
— Хочу, аби сте покидали город сей i пiшли вiд-сюду.
— Для чего? Ми смо сiрби, й у Чернеговому городi жиють сiрби. Ми смо на родичнiй землi. Ви ж єсте прийди, русичi.
— Ви єсте сiрби, тут же сидять споконвiку сiври. Й хоч ви їм трохи й родичi сте, але взяли сте городи їхнi мечем i сулицею.
— То цо хцеш?
— Хочу, аби сте покидали город Чернегiв i йшли на всхiд, куди пускає вас Великий князь витичiвський Рогволод.
— А ви потягнете по нас i зачнете рубати? – єхидно посмiхнувся жупан Сватоплук.
— Нi, – тихо вiдказав Богдан. – Дали смо вам землi доста – сiдайте на сiй землi й орiть її, коли сте втеряли свою племiнщину.
Жупан ще дивився на нього з недовiрою, та все-таки мовив:
— Не з нашої вини й хотi покидали смо племiнщину свою. Готи…
— Вiдаю, – перебив його князь. – А пощо не боронили сте її так, як осi городи, що не полишенi вам нi кумирами вашими, нi дiдьми та прадiдьми?
Жупан зiтхнув i перезирнувся зi своїми супутниками. Тодi сказав їм щось тихо, й вони вiдповiли йому.
— А коли князь київський потягне по нас, як вийдемо з городу Чернегового?
— Поклянуся на мечi, – вiдповiв Гатило. – Маєте згоду?
— Маємо, – вiдповiв за всiх жупан Сватоплук.
— Але й ви поклянiться на кумирах ваших i на оружжi.
— Об цо? – насторожився жупан.
— Об те, що сядете на землi, яку вiншує вам Великий князь. Маєте згоду?
Сватоплук знову порадився зi своїми «мунжами» й вiдповiв:
— Повiдаємо заутра. Спрошаємо воїв своїх.
— Iдiть, – буркнув Гатило й зайшов до полотки.