Марсіянин
Шрифт:
– А для чого зазвичай потрібні маневрові двигуни?
– Для того, щоб обертати корабель. на «Гермесі» немає двигунів миттєвої реакції. Лише повільні іонні двигуни рівномірного прискорення.
– То… проблему вирішено? – з надією спитала Енні.
– Ні, – сказав Венкат. – Вони дістануться до нього, але на той час рухатимуться з відносною швидкістю в сорок два метри на секунду.
– Це швидко? – спитала Енні.
– Це десь сто п’ятдесят кілометрів на годину, – сказав Венкат. – Бек не має жодного шансу витягти Вотні на такій швидкості.
–
– Швидкість їм потрібна, щоб надолужити час. Вони використають усе паливо, яке зможуть, щоб розігнатися. Але щоб загальмувати, палива їм вже не вистачить. – Венкат насупився.
– То що ж вони можуть зробити?
– Не знаю, – сказав він. – А коли б і знав, то все одно не встиг би порадити вчасно.
– От бісова кров, – сказала Енні.
– Справді, – погодився Венкат.
•••
– Вотні, – сказала Льюїс. – Як мене чутно? Вотні? – повторювала вона.
– Командире, – передав Бек. – на ньому ж скафандр, правильно?
– Так.
– А в ньому є біонагляд, – сказав Бек. – І він передає сигнал. Слабенький, звичайно, бо розрахований на роботу за кількасот метрів від Дому. Але що як його можна вловити?
– Йогансен, – сказала Льюїс.
– Вже дивлюся, – сказала та. – Зараз перевірю, на яких частотах воно працює. Дайте мені секунду.
– Мартінезе, – вела далі Льюїс. – не придумав, як загальмувати?
Він похитав головою.
– Поки що нічого, командире. Ми летимо надто швидко.
– Фоґелю?
– Іонним двигунам просто не вистачить потужності, – відповів Фоґель.
– Можна ж придумати що-небудь, – сказала Льюїс. – Таке, щоб ми могли зробити. Що завгодно.
– Отримала сигнал його комп’ютера біонагляду, – сказала Йогансен. – Пульс п’ятдесят вісім, тиск дев’яносто вісім на шістдесят один.
– Непогано, – сказав Бек. – Тиск нижчий, ніж я хотів би, але він прожив вісімнадцять місяців за марсіянської сили тяжіння, тож це не дивно.
– Час до перехоплення? – спитала Льюїс.
– Тридцять дві хвилини, – відповіла Йогансен.
•••
Блаженна непритомність змінилася туманним усвідомленням, а те обернулося дошкульною реальністю. Вотні розплющив очі й скривився від болю в грудях.
Від покриття лишилося небагато. Подерта матерія обрамлювала дірку, яку колись закривала. Так Вотні відкрився вид на Марс з орбіти. Покроплена кратерами поверхня червоної планети з вузенькою розмитою смужкою атмосфери над нею, здавалось, тяглася без кінця. Цю картину на власні очі бачили лиш вісімнадцять людей за всю історію.
– Поцілуй мене в сраку, – сказав Марк планеті під ним.
Він зморщився, простягнувши руку до органів управління. Тоді він спробував ще раз, цього разу повільніше. Йому вдалося увімкнути радіо.
– АПМ викликає «Гермес».
– Вотні?! – долинула відповідь.
– Так точно. Це ти, командире? – спитав Вотні.
–
Так точно. в якому ти стані?– Я на кораблі без панелі управління, – сказав він. – Додати до цього можна небагато.
– Як почуваєшся?
– У грудях болить. Мабуть, ребро зламав. А ви як?
– Намагаємося тебе дістати, – сказала Льюїс. – Запуск пройшов не ідеально.
– Ага, – сказав Вотні, виглядаючи з дірки в боці корабля назовні. – Покриття не втрималося на місці. Здається, порвалося на початковому етапі набору.
– Збігається з тим, що під час запуску бачили ми.
– Наскільки все погано, командире? – спитав він.
– Ми можемо виправити курс перехоплення за допомогою маневрових двигунів «Гермеса». Але проблема в швидкості перехоплення.
– І велика та проблема?
– Сорок два метри на секунду.
– От лайно.
•••
– Гей, принаймні зараз із ним усе гаразд, – сказав Мартінез.
– Беку, – сказала Льюїс. – Я починаю задумуватися над тим, що ти говорив мені. Наскільки ти можеш розігнатися неприв’язаним?
– Вибач, командире, – сказав Бек. – Я вже порахував. Я розженуся не більш, як до двадцяти п’яти метрів на секунду. Навіть коли б я і зміг видати сорок два, мені знадобились би ще сорок два, щоб наздогнати «Гермес», коли я повертатимусь.
– Прийнято, – сказала Льюїс.
– Гей, – почувся в радіо голос Вотні. – Я дещо придумав.
– Щоб ти та не придумав, – сказала Льюїс. – Кажи.
– Я міг би пошукати щось гостре і проколоти дірку в рукавиці скафандра. Тоді я використав би струмінь повітря замість двигуна, щоб полетіти вам назустріч. Тяга була би прикладена до моєї руки, тож я досить легко міг би обирати напрямок руху.
– Звідки в його макітрі беруться такі ідеї? – устряв Мартінез.
– Гм, – сказала Льюїс. – А так можна розігнатися до сорока двох метрів на секунду?
– Гадки не маю, – сказав Вотні.
– Не бачу, як можна щось контролювати в такому випадку, – сказала Льюїс. – Ти просто проведеш нас очима, майже не контролюючи свій вектор тяги.
– Згоден, що це смертельно небезпечно, – сказав Вотні. – Але подумай ось над чим: я полечу, наче Залізна Людина.
– Нам потрібні ще ідеї, – сказала Льюїс.
– Залізна Людина, командире. Залізна Людина.
– Будь на зв’язку, – сказала Льюїс.
Її чоло нахмурилося.
– Гм… Може це не така й погана ідея…
– Ти жартуєш, командире? – сказав Мартінез. – Це жахлива ідея. Він вилетить у космос, як…
– Не вся ідея, а лише частина, – сказала вона. – Ідея використати атмосферу для створення тяги. Мартінезе, запусти Фоґелів комп’ютер.
– Гаразд, – сказав Мартінез, клацаючи клавіатурою. Екран показував тепер екран Фоґельового робочого місця. Мартінез швидко змінив мову з німецької на англійську. – Готово. Що тобі там треба?
– Фоґель має програму для обчислення поправок курсу на випадок пошкоджень у корпусі, так?