КРАХ
Шрифт:
Кіт двічі плеснув себе по коліну, схилив набік голову, знизав плечима:
— Гадаю, зробить. Цей тип може висадити в повітря завод комуністів.
— Мені страшенно кортить побачити личину Леле, швидше в Маямі, — прорипів Хрипун. — То він втяг мене в діло і з його вини мало не коцнули мене комуністи.
Хрипун сидів у машині Данієля праворуч від нього. Він теж створив одну з контрреволюційних груп і лише чудом уник арешту, коли Анхель Валес, той самий Леле, не з'явився по нього, як було домовлено.
— Я теж хотів би глянути на Леле, — заявив Маріо Порруа. Хуліо, його брат, що сидів
— А тобі що накоїв Леле? — запитав Хрипун.
— Та я двадцять разів казав собі, що надіслані ним автомати не стріляли. Мабуть, зірвав чималий куш. Дай боже, щоб зброю в нашу печеру постачав не він.
— Будьте певні, я йому нагадаю при зустрічі, хай начувається, — проскрипів, як іржаві завіси, голос Хрипуна. — Та цур йому, краще розважимося. — Хрипун нахилився вперед і почав крутити ручку приймача на щитку автомобіля.
— Він зламаний, — сказав Данієль і хутко вимкнув приймач. — Куплю собі в Штатах два нових, а то й три.
…добудемося до Бакунайагуа і почекаємо сигналу на оглядовому майданчику…
— Якого сигналу, Коте? — перебив його Тіто Гаванець, потерши підборіддя.
— Сигнал, що диверсія вдалася, — самовдоволено відказав Кіт. — Дим пожежі над заводом.
— Гуд, містере, гуд, — усміхнувся Хуаніто ель Джонні. — Димовий сигнал! Це нагадує мені недільні фільми з Гаррі Купером. Гаррі нападає на індіанців і прошиває їх з вінчестера.
— Після сигналу, — правив своєї Кіт, втупивши погляд у вітрове— скло, — я зберу інші групи, і ми попрямуємо до криївки, де…
— Що то за криївка? — запитав Тіто.
— Печера на березі. Правда, йти туди далеченько, зате криївка чудова — вхід до неї заріс чагарником. Крім того… там зброя.
— Ви ж знаєте, мій кольт завжди зі мною, містере. А кулемети там є?
— Так, там два М-3 і крихітка «томпсон». Годиться?
— Гуд, — сказав Хуаніто ель Джонні. І докинув: — Я завжди кохався в кулеметах.
Блакитний «шевроле» мчав по залитому сонцем шосе, три його пасажири вели жваву розмову.
— Думаю придбати майстереньку, розвернуся, стану на ноги, — міркував механік. Постукав себе по грудях: — В мене є хватка, бізнес вдасться.
— Кожному своє, — згодився Аренсібія, — А я радий, що знову опинюся в Штатах з повними кишенями грошей. «І з чистими документами», — додав подумки.
— А що ви робитимете з грошима? Теж займетесь бізнесом? — запитав механік.
— Ні. Це не для мене. Салон для гри в доброму готелі — оце моє, це до душі.
…судно-матка пошле по нас катер «20».
— Коте, — озвався доктор Тамайо. Досі він мовчав. — Дві речі мені не подобаються. По-перше — нас занадто багато. Я завжди віддаю перевагу дрібним групам. По-друге, і це важливіше, — доведеться чекати, поки не стемніє. Держбезпека встигне за цей час посилити пильність на узбережжі!
— Усе передбачено, — відповів Кіт, не зводячи ока з автостради і не ховаючи втіхи, що може продемонструвати такому визнаному знавцеві, як доктор, ретельно продуманий план. — Мені спала одна ідея, як можна збити зі сліду комуністів.
— Як саме? —
запитав Тіто Гаванець.— Дуже просто. Я наказав передати радіограму по проваленому каналу, щоб держбезпека її перехопила. В радіограмі сказано, що ми йдемо через Пінар дель Ріо.
— Ви лишень послухайте! — вигукнув Освальдо, не відриваючи рук від керма.
— І ти певен, що вони повірять? — запитав доктор. І додав: — На кілька годин візьмуть район під нагляд, та коли ніхто не з'явиться, зрозуміють, що їх обдурили.
Кіт усміхнувся.
— Кажу ж, що все передбачено, докторе. Річ у тім, що там дехто з'явиться.
Доктор Алехандро Тамайо зіщулив очі.
— Як то? — поцікавився.
— Пригадуєте, докторе, того типа, Серафіна? Ми ще хотіли його позбутися, бо він придуркуватий і необачний. Так от, він з'явиться на так званому місці виходу з Куби. Держбезпека гадатиме, що ми теж потрапимо у засідку. А коли до них дійде, що їх ошукали, ми вже балакатимемо по-англійському на судні-матці.
Серафін, радист, їхав на своїй машині і співав:
— Їдемо в Пінар дель Ріо, мулатко! Їдемо в Пінар дель Ріо!
«Понтіак» звернув з Віа Бланки і вузьким в'їздом під'їхав до оглядового майданчика біля мосту Бакунаягуа. Біля кафетерію машина зупинилася, усі п'ятеро вийшли. В кафетерії юрмилися люди, багато було й на майданчику.
— Ходімо, перехопимо щось, — запропонував Кіт.
— Сенк'ю, містере Кіт, але я не голодний, — сказав Хуаніто ель Джонні.
— Кафетерій — місце явки, — відрубав Кіт.
— Що з тобою, Хуане Хосе? Живіт прихопило? — глузливо поцікавився Тіто Гаванець.
— Слухай, Тіто, ти ж знаєш, що вся Куба називає мене Хуаніто ель Джонні. Я тобі не хтось, а борець за демократію. І, крім того, в бою в мене ніколи живіт не болить…
— В якому ж це бою? — глузував Гаванець.
— Досить, — наказав доктор. — Кафетерій поруч, а ви сперечаєтеся. Хай би вже чубилися в Маямі, а зараз воювати треба лише з комуністами.
Четверо пасажирів з машини Даніеля теж зійшли на терасу оглядового майданчика. Хуліо та Маріо Порруа забилися в куток, Данієль і Хрипун відійшли якнайдалі.
День стояв сонячний, краса навколишньої природи вражала.
Та цим людям було байдуже.
Вони чекали. Лише чекали.
Трохи згодом блакитний «шевроле» зупинився біля шосе в Бакунаягуа. Три чоловіки вийшли з машини і спустилися до довгого, високого мосту.
Відхід завершився вдало. Лишалося чекати димового сигналу, щоб почати реалізацію плану виходу з країни.
Кіт глянув на годинник і відсунув тарілку.
— Розплатися, — наказав він Освальдо і встав. Попрямував, не поспішаючи, на терасу оглядового майданчика. Там уже стояли Данієль і Хрипун, вдаючи, ніби милуються величною, глибокою панорамою.
Кіт перехилився через кам'яний мур, кинув погляд на міст. Серце тьохнуло: два чоловіки у військовій формі та один у цивільному розмовляли, спершись на поручні. Це були Аренсібія, Вільям Лейва і механік. «Прибули. Операція вдалася». Кіт глибоко зітхнув. Лише зараз усвідомив, що увесь цей час він був у полоні страху. «Якщо досі все йшло гаразд, то з виходом з країни проблем не буде», — подумав він, намагаючись заспокоїтися. Та йому це не вдалося.