Чтение онлайн

— Як мені це в біса набридло, — стиха пробубонів Брюно. І справді, його «Мінітель» видавав якусь веселу музичку.

— Ви теж згодні на поховання, пане Клеман? — підвищуючи голос, запитав службовець.

— Звісно, що ні! — Брюно різко випростався. — Моя мати хотіла, щоб її спалили у крематорії, вона надавала цьому виняткового значення!

Службовець засмутився. В Саоржі не було обладнання для кремації; тут потрібен доволі специфічний інвентар, обсяг попиту не виправдав би його придбання. Отже, правду кажучи, здійснити ти це здавалося йому вкрай нелегкою справою.

— Це остання воля моєї матері, — значуще мовив Брюно.

Запанувала тиша. Усі мовчали. Муніципальний службовець щосили напружував мозок.

— У Ніцці є крематорій, — несміливо пробурмотів він. — Можна було б замовити транспорт сюди і в зворотний бік, якщо ви не одмовилися від думки про поховання на місцевому цвинтарі. Зрозуміло, ви берете на себе всі витрати…

— У відповідь — ані слова.

— Отже, я зателефоную, — вів далі він, — треба з’ясувати, коли вони вільні.

Він розгорнув записника, дістав мобільний телефон і почав набирати номер, але тут знову втрутився Брюно.

— Облишмо це, — відмахнувся він широким жестом. — Закопаємо її тут.

Чхати я хотів на її останню волю. Заплати! — владно додав він, обернувшись до Мішеля.

Той мовчки дістав чекову книжку і спитав, скільки коштуватиме місце на цвинтарі на тридцять років.

— Це правильне рішення, — схвалив муніципальний службовець. — Поки що тридцятирічна оренда, а далі буде видно.

Цвинтар розташовувався за сто метрів од селища. Двоє чоловіків у голубих робочих халатах несли труну. Вони обрали, мабуть, найзвичайнішу з білих ялицевих дошок, запаси яких зберігались на муніципальному складі; мабуть, похоронні послуги тут, у Саоржі, були чудово організовані. Вечоріло, але сонце ще припікало. Брюно та Мішель йшли пліч–о-пліч за кілька кроків позаду труни; Сивий Хіпі простував поруч, він наполягав на тому, щоб супроводжувати Джейн до місця її останнього притулку. Дорога була суха, кам’яниста, і в усьому цьому, здавалося, був певний сенс. Хижий птах, либонь мишоїд, низько ширяв у повітрі.

— Це, певно, зміїний куточок, — зауважив Брюно. Він нахилився й підняв білу з гострими краями каменюку. Перед самісіньким поворотом дороги до входу на цвинтар, ніби на підтвердження його слів, з кущів, що росли попід огорожею, виповзла гадюка; Брюно прицілився і щосили жбурнув каменюку. Та гепнулася об стіну і розлетілась на друзки, просвистівши над головою рептилії.

— Змії мають своє місце у природі, — не без урочистості в голосі сказав Сивий Хіпі.

— Природа?! Чхати хотів я на неї, друже! Насрати мені на неї! — Брюно знову був у нестямі. — Лайно твоя природа… Мій зад — ось і вся природа! — розлючено бурмотів він ще якийсь час. Проте з тієї хвилини, коли опустили труну, він тримався дуже коректно, обмежуючись лише стриманим бурмотінням та похитуючи головою, наче все, що відбувалося тут, наштовхнуло його на нові роздуми, які, втім, були ще надто туманними, щоб їх можна було висловити цілком завершено.

Коли церемонія закінчилася, Мішель видав двом службовцям щедрі чайові — він припускав, що так належить за традицією. Йому залишалося чверть години, щоб устигнути на потяг; Брюно вирішив поїхати з ним.

На вокзалі в Ніцці брати попрощалися. Вони ще не знали, що ніколи більше не побачаться.

— Тобі непогано живеться у твоїй лікарні? — спитав Мішель.

— Ну так, звісно, мирне життя, мій літій завжди зі мною. — Брюно змовницьки хихикнув. — Я не одразу повернуся туди, влаштую собі бурхливу нічку. Піду в бар зі шльондрами, їх у Ніцці хоч греблю гати. — Він наморщив лоба, спохмурнів. — З літієм у мене вже зовсім не встає, ну й грець із ним, все одно я це люблю.

Мішель розгублено кивнув головою, увійшов у вагон: в нього було зарезервоване спальне місце.

Повернувшись до Парижа, він знайшов у поштовій скриньці листа від Деплешена. Згідно з пунктом 66 внутрішнього розпорядку Національної ради з наукових досліджень він має за два місяця до закінчення обумовленої відпустки клопотати або про її подовження, або про своє повернення на роботу. Лист був увічливий, сповнений гумору, — Деплешен іронізував над бюрократичними обмеженнями, однак запізнення вже перевершило тритижневий термін. Він поклав листа на стіл, глибока непевність охопила його. Протягом року він міг самостійно окреслювати коло своїх досліджень — і чого ж він досяг? Зрештою, майже нічого. Ввімкнувши свій ноутбук, він з відразою констатував, що його е–мейл збагатився двома десятками нових сторінок, а тим часом він був відсутній усього дві доби. Одне з повідомлень було з Інституту молекулярної біології у Палезо. Та колега, що зайняла його місце, запустила в дію програму досліджень ДНК мітохондрій: вона — на відміну від ядерної ДНК — як уявлялося, була позбавлена механізмів корекції генного коду, який зазнав впливу вільних радикалів; власне, тут несподіванок не було. З університету в Огайо надійшла цікавіша інформація: у ході досліджень із цукроміцетами [35] там з'ясували, що при репродукції статевим шляхом їх різновиди еволюціонують не так швидко, як при розмноженні клонуванням; отже, у такому разі алеаторні мутації більш продуктивні, ніж природна селекція. Експериментальна схема була цікавішою і вочевидь суперечила класичній гіпотезі статевої репродукції як рушійної сили еволюції, але в будь–якому разі це не мало жодного інтересу, крім анекдотичного. Щойно генетичний код буде повністю розшифровано (а це вже питання не років, а місяців), людство дістане можливість контролювати свою власну біологічну еволюцію; тоді сексуальність безперечно стане саме тим, чим вона є: функцією зайвою, небезпечною і регресивною. Навіть якщо вдасться визначати появу мутацій, тобто розрахувати наперед їх можливий шкідливий ефект, ніщо нині не допоможе з’ясувати, наскільки вони детерміновані; отже, не буде і способу знайти їм конкретне застосування. Однак, певно, саме в цьому напрямку і слід вести подальші дослідження.

Вивільнений від папок і книг, які займали геть усі полиці, кабінет Деплешена здавався величезним.

— Ось так, — мовив він, ледь помітно усміхаючись. — Наприкінці місяця йду на пенсію.

Джерзінські так і залишився стояти з роззявленим ротом. Спілкуєшся з людиною роками, іноді десятиліттями, поволі звикаючи уникати особистих питань і по–справжньому важливих тем; але плекаєш надію, що згодом за більш сприятливих обставин, звичайно ж, знайдеться час наблизитися до цих питань і тем; раз за разом відсунута перспектива більш тісного людського контакту ніколи не зникає повністю лише через те, що це неможливо, оскільки ніяке спілкування між людьми не вкладається в занадто вузькі застиглі рамки. Отже, попереду

завжди майорить перспектива «справжніх і глибоких» стосунків, яка може проіснувати роки, іноді десятки років, аж доки будь–яка вирішальна і безжальна обставина (найчастіше смерть чи смертельна невиліковна хвороба) не засвідчать нам, що вже запізно, що саме ті «найглибші і найсправжніші» стосунки, про які ми мріяли, не здійсняться, як не збулося і все решта. Протягом усіх п’ятнадцяти років своєї професійної діяльності він не знав нікого, крім Деплешена, з ким йому хотілось би налагодити стосунки, які виходили за межі простого співробітництва, хоча б іноді поза цим, суто утилітарним, невимовно нудним, яке і створює звичну атмосферу життя установи. Що ж, не вийшло. Він ошелешено дивився на картонні коробки з книжками, розставлені на підлозі кабінету.

— Гадаю, нам варто піти куди–небудь пропустити по чарчині, — запропонував Деплешен, безпомильно збагнувши специфіку моменту.

Пройшовши повз музей д’Орсе, вони розташувались на терасі «Дев’ятнадцяте сторіччя». За сусіднім столиком жваво щебетала купка італійських туристів. Джерзінські замовив пиво, а Деплешен — нерозбавлене ірландське віскі.

— Що ж ви тепер збираєтеся робити?

— Не знаю. — Деплешен, схоже, справді не знав. — Помандрувати… Може, трохи сексуального туризму. — Він усміхнувся; коли він усміхався, його обличчя все ще не втрачало залишків вроди; то було гірке очарування зневіреної людини, яка, проте, зберегла природний шарм. — Я пожартував… Щиро кажучи, це мене вже зовсім не цікавить. Знання, авжеж… Жага знань залишилася. Цікава це штука — жага знань. Вона притаманна небагатьом, навіть серед учених; більшість задовольняється тим, що робить кар’єру, вони швидко переходять в адміністратори; однак для історії людства вона дуже важлива, ця жага. Уявіть собі сюжет, в якому маленька група людей — всього декілька сот на всій планеті — одержимо прямує до дуже складної, дуже абстрактної, абсолютно незрозумілої для непричетних мети. Ці люди навіки залишаються невідомими більшій частині населення; немає у них ані влади, ні багатства, ні пошани; ніхто навіть і гадки не має про ту втіху, яку їм дає їхня скромна діяльність. А проте вони — найважливіша із світових ланок з тієї простої причини, що в руках у них — ключ до раціональної достовірності. Все те, що вони проголошують істинним, рано чи пізно визнає більшість населення. Ніяка влада — економічна, політична, суспільна чи релігійна, вочевидь не в змозі заперечувати обґрунтовану розумом істинність. Можна стверджувати, що Захід надміру цікавиться філософією і політикою, окрім того, абсолютно нерозумно ламає списи довкола філософських і політичних питань; можна також стверджувати, що Захід палко любить літературу й мистецтво; але насправді ніщо не відіграє в його історії такої визначальної ролі, як потреба у раціональній достовірності. Зрештою Захід готовий в ім’я цієї потреби пожертвувати усім: релігією, щастям, своїми надіями і зрештою самим життям. Це факт, про який не слід забувати, коли маєш намір скласти узагальнену думку про західну цивілізацію.

Деплешен замислився. Його погляд, поблукавши з хвилину серед столиків, зупинився на склянці.

— Згадую одного хлопця, я з ним познайомився у першому класі ліцею, коли мені було шістнадцять. Він був з таких… Дуже складний, дуже неспокійний. Він виходець з багатої, досить патріархальної родини, до того ж він повною мірою поділяв усі поняття свого кола. Одного разу під час суперечки він сказав мені: «Цінність релігії визначається якістю моралі, яка в ній закладена». Я втратив мову від несподіванки і захвату. Так і не збагну, чи він самотужки дійшов такого висновку, чи десь вичитав цю тезу; у будь–якому разі його фраза мене надзвичайно вразила. Ось уже протягом сорока років я розмірковую над нею і саме сьогодні дійшов висновку, що він помилявся. Мені здається неможливим щодо релігії ставати виключно на точку зору моралі; одначе Кант не безпричинно стверджував, що сам Спаситель роду людського має підкорятися універсальним законам всесвітньої моральності. Але я дійшов висновку, що суть релігії передусім — це спроби пояснення світобудови, а жодна подібна спроба не може бути самостійною, якщо вона суперечить нашій потребі в раціональній достовірності. Математичний доказ, експериментальний підхід — це вищі досягнення людської свідомості. Я цілком усвідомлюю, що, на перший погляд, факти мені заперечують, розумію, що іслам, схоже, найдурніша, найбрехливіша і найбільш обскурантська з усіх релігій, тепер, певне, перейшов у наступ; але все це не більше ніж поверхові і скороминущі явища; у тривалій перспективі іслам приречений, його крах ще більш неминучий, ніж крах християнства.

Джерзінські підвів голову — він слухав дуже уважно. Він ніколи не думав, що Деплешена хвилюють подібні проблеми; а той, трохи повагавшись, вів далі:

— Здобувши ступінь бакалавра, я спустив Філіппа з ока, а через кілька років дізнався, що він покінчив життя самогубством. Зрештою, я вважаю, що тут є якийсь зв’язок: бути одночасно гомосексуалістом, католиком–фундаменталістом і роялістом — це, слід визнати, нелегка ноша, хоч би як там було.

У ці хвилини Джерзінські зрозумів, що він сам у глибині душі ніколи не переймався по–справжньому проблемами релігії, але чітко усвідомлював, і вже давно, що матеріалістична метафізика, спочатку зруйнувавши ущент релігійні вірування попереднього сторіччя, сама була знищена новітніми досягненнями фізики. Цікаво, що ні він, ні будь–хто з фізиків, з якими йому доводилося спілкуватися, ніколи не відчували щонайменшого хвилювання чи сумнівів, пов’язаних з проблемами духу.

— Щодо мене, — сказав Мішель, щойно ця думка сформувалась у його мозку, — то мені здається, що я маю дотримуватись прагматичного позитивізму як фундаменту, на якому загалом тримається праця дослідника. Існують факти, пов’язані закономірностями, а поняття причинності ненаукове. Світ дорівнює сумі тих знань, які ми про нього маємо.

— Я більше не вчений, — відповів Деплешен, сповнений невідпорної щирості. Може, саме тому я й запізнило дозволив метафізичним питанням так захопити мене. Але ви, безперечно, маєте слушність. Слід продовжувати пошуки, експериментувати, відкривати нові закони, а все решта не має значення. Згадайте Паскаля: «Взагалі слід сказати: це утворюється через уяву і рух, бо це істинно. Описати щось абстрактне і створити машину — це смішно, оскільки це марно, ненадійно, болісно. Але повторюся ще раз, що слушність має саме він, а не Декарт. До речі, ви вже визначилися, що будете робити? Я питаю про це через… — він зробив вибачливий жест, — через цю історію із закінченням терміну.