Чтение онлайн

Ропс порався біля комп’ютера, перевіряючи програму, за якою мало відбутися наше занурення в анабіоз. Почувши моє прохання, він глянув у мій бік, і в його правому оці спалахнув червоний відблиск. Око кібера вловило інфрачервоне випромінювання мого тіла. Мені й справді було трохи жарко, але ж я не ліхтар… Тієї ж миті на екрані дисплея, що висів на шиї Ропса, виник напис:

“37,1 + 0,5. ” Потім цифра 37,6 змінилася цифрою 38… Далі — 39! 40,3!.. І напис: “Пневмонія!” Всередині кібера щось засичало, він так і закляк на місці з почервонілим правим оком, де. здається, світився великий подив.

Тієї ж миті ввійшов професор Ігреков.

— Пневмонія? —

розгублено мовив він, переводячи погляд з кібера на мене. — Отакої… Тепер у мене на борту двоє хворих. Кіберу ми зможемо допомогти, але що робити з тобою?

— 40,3? Не може бути! — спробував заперечити я, підніс руку до обличчя і зразу відчув, що рука у мене тепла, а обличчя аж пашить.

— Які можуть бути сумніви, — зітхнув професор. — Ти ж спалив його інфрадатчики. — Він кивнув у бік робота. — А втім, візьми-но краще звичайний градусник…

Ропс не збрехав. Ртутний стовпчик градусника застиг на позначці 40,3…

— З пневмонією жарти погані, — мовив Ігреков. — Наказую госпіталізуватися!

— А як же анабіоз? — спитав я. — За програмою польоту ми маємо зануритись у тривалий сон.

— Замість тривалого сну тобі потрібен сон звичайний, — сказав професор. І хоч йому було нелегко, щоб підбадьорити мене, жартома додав: — Ти ж виведеш з ладу всі кріоустановки. З такою температурою в анабіоз? Щоб тебе заморозити, нам доведеться використати резервні елетроакумулятори.

Я спробував посміхнутись пересохлими від спраги губами. Професор пішов по воду, а я неохоче ліг у ліжко.

Відтоді кожен ранок починався з того, що в розсувних дверях моєї каюти з’являвся професор Ігреков — білий халат, біла шапочка, окуляри на кінчику носа, в руці термометр. Чисто казковий лікар Айболить!

— Як справи? — навколо очей професора збиралися зморшки.

Оскільки на інфраздібності бідолахи Ропса ми розраховувати не могли, професор встромляв мені під пахву термометр…

Лікування позитивним біополем, що чергувалося з повітряними фітованнами, давало чудові результати. Справи мої йшли на краще, криза минула. Я вже міг вставати і трохи ходити по каюті. Хоч температура давно знизилася, Ігреков з педантичною точністю двічі на добу приходив зі своїм термометром. А через якийсь час навіть тричі.

Чи не передалися професорові медичні захоплення нашого Ропса?

Нарешті я не витримав:

— Професоре, чи не зробили ви часом стойку на голові?

— Стойку? На чому?

Я зітхнув з полегкістю. Адже я знав, як сумно кінчилася ця спроба у бідолашного Ропса.

— Я абсолютно здоровий! І незважаючи на це, ви тричі на день примушуєте мене міряти температуру…

— Температуру?.. — неуважливо перепитав Ігреков. — О! З твоєю температурою, Андрію, вийшла ціла історія…

І професор розповів, що протягом тижня, поки я хворів і занурення в анабіоз все відкладалося, в нього вивільнилося трохи часу. Вільний час треба було використати і професор почав міркувати, як допомогти нашому Ропсу. Інструкції для перевірки систем Ропса на зорельоті зберігалися. Але Ігрекова передусім зацікавила здатність робота вимірювати температуру. Справа в тому, що то була одна з незрозумілих вад чи похибок Ропса. Якщо раніше до нього зверталися з таким питанням, він неодмінно відповідав, що температура у нас підвищена. Так тривало доти, поки професор не надіслав запит на Землю в Центр координації польотів і з’ясував, що працівник, який відповідав за монтаж робота,

настроював його інфрадатчики на температуру власного тіла. Можливо, температура його в той час була трохи нижчою за звичайну і тому, дивлячись па нас, Ропс вважав, що ми трохи хворі. Можливо, цим, до речі, й пояснювалася його підвищена медична турботливість.

Професору нічого не лишалося, як, після отримання відповіді із Землі, внести невеличкі корективи в медичну програму Ропса. А простіше кажучи, він зробив в його медпрограмі оптимумом температури позначку 36,6.

Але чому саме 36,6? — подумав професор, коли я захворів. Чому саме цю температуру нашого тіла ми звикли вважати нормальною? Чому, наприклад, не 34 або 37? І він вирішив поставити невеличкий експеримент…

З термометром в руці він тричі на день заходив до мене в каюту, а потім повертався до бортової біохімічної лабораторії, де до пізньої ночі поринав у роботу.

— І що ж? Що я вам допоміг визначити?

— Претендуєш на співавторство? — лукаво всміхнувся Ігреков.

— Авжеж! — в тон йому відповів я. — Якщо зробити відкриття допомогла моя хвороба…

— Ну, тоді Ньютон теж мусив був розділити свій успіх із своїм садівником.

— То що ж визначили ви, новітній Ескулап?

— Ну, по-перше те, що саме при температурі 36,6 °C в нашому організмі виникають найкращі умови для роботи ферментів. Саме тоді вони найкраще можуть регулювати всі життєві процеси…

— Але ж це відомо кожному школяреві…

— Не поспішай, — зупинив мене Ігреков. — А що означає “найкращі”? Це означає такі умови, при яких швидкості всіх процесів стають максимальними… Отже, — знизивши голос до шепоту, вів далі професор, — знаючи середньостатистичний потенціал іонізації атомів, я протягом цих днів досить точно обчислив температуру, нижче якої переважають реакції синтезу, а вище — реакції розпаду. Тобто температуру, при якій в суміші продукти синтезу і розпаду врівноважуються. Вона визначається рівнянням Вант-Гоффа, яко зв’язує швидкість реакції з температурою та енергією. Так от, — підняв професор палець угору, — взявши за енергією активації середньостатистичний потенціал іонізації, який дорівнює 8,3 електрон-вольта, я одержав величину 37,1 + 0,5 °C.

— 37,1 мінус 0,5 дорівнює 36,6!..

— …що практично в точності дорівнює нормальній температурі твого тіла.

— Отже, я здоровий?

— Абсолютно!

— Ура! — Я скочив з ліжка і кинувся обнімати професора. — З вас би вийшов чудовий лікар…

— А медицина тут ні до чого, — заперечив Ігреков. — Температура нашого тіла 36,6 визначається тільки статичними властивостями атомів, з яких складається Всесвіт.

— Виходить, таку температуру повинні мати й космічні прибульці, коли вони, звичайно, десь існують?

— Виходить так! — усміхнувся Ігреков. — Адже 36,6 — це температура життя. Розумного життя!

Ось таке дивовижне відкриття пощастило зробити нашим учням.

А як ви гадаєте, наскільки переконливе їх передбачення?

Що визначає рівняння Вант-Гоффа?

І, нарешті, яку власну гіпотезу, що пояснює постійність температури нашого тіла, ви самі змогли б запропонувати?