Чтение онлайн

– Ні, Марго. Мене не так вже й просто скривдити. Ти сама знаєш. – Вона відкашлялася і перейшла на якійсь дивний дитячий тон, яким учениця четвертого класу звітує перед батьками про успіхи у минулій навчальній чверті. – В нас усе гаразд. Живемо добре. Батько порпається на городі. Минулого тижня вкривав толем сарай, бо дах гниє від дощів. Я помаленьку консервую. Огірочки, помідорчики… Знайшла ще бабусин рецепт одного салату – така смакота, ти собі й уявити не можеш! Обов'язково надішлю тобі у посилці. Хоч баночку, а надішлю.

Жовто-зелена осінь її очей. її запах. Боже мій, яка жорстока іграшка цей телефон! Здається, вона поруч: я чую її, я бачу її, я відчуваю її, а торкнутися

не можу, не можу обійняти.

– … Хоче відкрити ще одну крамницю і завжди у відрядженнях. Я просто не знаю, що робити з твоєю сестрою, Марго. Вона виснажує себе на роботі і зовсім не дбає про своє здоров'я. У Дмитра виставка на початку вересня. Він обіцяв надіслати запрошення. Ти приїдеш?

– Неодмінно, мамо.

– Знаєш, доню, я от усе дивуюся, ми з батьком такі недалекі, такі темні, а які в нас діти повиростали! Гарні, талановиті! Я так вами пишаюся. Всім-всім про вас розповідаю. Всім людям хвалюся, що в мене найкращі в світі діти. І за що мені доля вас подарувала? За які-такі заслуги? Не розумію.

Моїм обличчям потекла сльоза. Ще одна. І ще одна. Я прошепотіла у слухавку:

– Як я тебе люблю, мамо.

– Що?

Я спробувала говорити голосніше:

– Я сказала, що дуже тебе люблю.

– Марго, ти що, плачеш?

Я засміялася, а сльози побігли ще дужче, перетворилися на справжній дощ:

– Ні, мамо, що ти! Навіщо мені плакати? Мені так добре, що я не можу не сміятися від щастя. Я люблю тебе, мамо! Я дуже-дуже тебе люблю. Я хочу, щоб ти завжди це пам'ятала. Хочу, щоб ти знала, що я найщасливіша дочка у світі. В моєму житті відбулося стільки змін, ма! Дуже хороших змін. Я знайшла прекрасну роботу – цікаву і перспективну. Я найняла чудову квартиру – затишну і простору. У мене навіть з'явилося кошеня – чорне і пухнасте. І все це так швидко, що й не віриться! Проте найголовніше – у мене є Він. Мамо, ти чуєш мене? У мене є Він!!! Той самий! Він таки знайшов мене! – Я знов засміялася. – Я щаслива, щаслива, щаслива! Це все – наче прекрасний сон.

Мамин голос був тихим і задумливим:

– Коли ти приїдеш додому, Марго? Ти можеш і не слухати мене, старої, але мені здається, що тобі потрібна допомога у твоєму щасті. Приїжджай додому, доню. Будь ласка. Посидимо, поговоримо.

– Гаразд, мамо. Тільки я приїду не сама. Я приїду з Ним. Розумієш, я не можу від Нього відмовитися. Навіть і спробувати не можу. Ти мені вибачиш, мамо? Пам'ятаєш, ти казала, що вибачиш, все-все пробачиш своїм дітям. Мамо, ти вибачиш мені, що я не можу від Нього відмовитися? Що я не в змозі Його залишити? Він потрібен мені, мамо. Тільки з ним я щаслива. Він ніжний, Він за мене дихає, Він мене тримає. Він… Він так мене кохає! Ти чуєш, мамо?

– Так, доню. Все гаразд. Тобі нема за що вибачатися. Ти тільки приїжджай. Разом з ним приїжджай. Хочу подивитися на цього диво-чоловіка. Він має бути надзвичайним.

– Так, мамо. Він такий. Він – моя суть.

– Коли ви приїдете?

– За два дні. Вранці. Ще в сутінки. Нічого, що ми разом?

– Ну що ти, доню! Ти все правильно робиш. Головне, слухайся себе. І бережи. Я дуже тебе люблю.

– Я теж. – Я поклала слухавку. Вийняла з сумочки носовичок, витерла очі, повернулася до виходу і завмерла, побачивши своє відображення у скляних дверях кабіни.

Боже мій, яка я страшна! Бліда, як смерть. Одежа висить на розмір удвічі більша, ніж треба. Як я могла забути про себе? Все, що я робила, я робила для Яна. В цьому світі мене доглядав Костянтин. Вперше за цей місяць я звернула увагу на свій вигляд. Елегантна сукня кольору темно-червоного вина, чорні шкіряні черевики на високих підборах. Я зазирнула у виріз – чорна шовкова білизна,

волосся розпущене, на шиї – намисто. Золото з якимось червоними камінцями. Мабуть, рубіни. Дорогий подарунок. Я торкнулася вух. Такі ж само сережки. Значить, комплект. Я витягла перед собою руки. Він фарбував мені нігті… Темно-червоний лак. Акуратний манікюр. Я зняла один черевик. Педикюр теж нічого. Червона помада на губах. Підфарбовані вії. На що я перетворилася? Зламана іграшка. Манекен, що втік з вітрини. Я – не людина, я – привид.

! У двері кабіни постукали. Я озирнулася і остовпіла. Ще один привид!

– Сергій?

Він відчинив дверцята:

– Здрастуй, Марго! Оце так несподіванка! Ти й не уявляєш, який я радий тебе бач… – Усмішка щезла з його і обличчя. – Марго, що з тобою?

Я поправила зачіску і спробувала всміхнутися:

– Я хворіла, проте зараз все добре. Я погано виглядаю, так?

– Ні. Ти прекрасна, як завжди. – Останнє речення він майже вичавив з себе.

Яка щира брехня! І яка щедра! Сергій у нас меценат. Мабуть, у них це родинне.

– Дякую, Сергію. Як в тебе справи?

– Помаленьку. Збираюся випустити компакт-диск.

Я всміхнулася:

– Яка приємна новина. Вітаю!

– Поки що нема з чим. А ти як, Марго?

– Добре, Сергію.

Він одвів погляд і засунув руки в кишені. Сховав, бо вони помітно тремтіли. Прекрасні чутливі руки скрипаля.

– Марго, може, зайдемо у якесь кафе, вип'ємо по чашечці кави, поговоримо? Обіцяю, більше ніяких сварок! Пробач мені. Я вже давно хотів перед тобою вибачитися. Того разу я поводився, як останній ідіот.

– Не треба, Сергію. – Я погладила його плече. – Я теж була, сказати б, на висоті. Я б залюбки посиділа з тобою, проте мушу йти. В мене… дуже багато справ.

Сергій не витримав:

– Це ж він отаке з тебе зробив? Так, Марго? Нічого не говори, просто кивни. Ні, навіть кивати не треба. Я й так все бачу. Його почерк. «Неповторний Яновський. Рука майстра. Оригінал. Початок двадцять першого століття». Він перетворив тебе на свою «червону мрію», пробач за каламбур, рожевих в нього ніколи не було. – Його трясло. – Все життя батько колекціонував жінок. Як картини. Створював другу Третяков-ку, доки знайшов тебе. Останній і найкращий шедевр. Перлина колекції. Марго, чому? Чому ти йому дозволила? Хоч, ні. Що я кажу? Я все розумію. Йому не можна опиратися. Він ні перед чим не зупиняється, він злий, він…

У словах Сергія було стільки гіркоти, що я не обняла його. Обняла й міцно притислася до його грудей, щоб своїм тілом зупинити цей потік. Так зупиняють кровотечу, закриваючи рану рукою. Він обняв мене у відповідь.

– Все буде добре, Сергію. – Я занурилася обличчям у світлу м'яку тканину його сорочки. – Зі мною, з тобою, з твоїм батьком. У цьому світі не буває поганих кінців. Ми живемо в часи хеппі енду. Все буде гаразд.

Ми постояли так кілька хвилин, близькі і водночас далекі. Потім я відступила на крок назад і стиснула його руку:

– Я неодмінно придбаю твій диск, Сергію. Впевнена, він буде бездоганним. А як же інакше? – Я спробувала всміхнутися, проте марно. – Я піду. До побачення.

Зараз ви, напевне, думаєте, що я мала б передбачити страхітливі наслідки цієї зустрічі. Згодом і я так думатиму. Але тоді в мені нічого не ворухнулося. Мій внутрішній голос мовчав. Він більше не озивався. Я сама його прогнала, пам'ятаєте?

Хочеться, дуже хочеться сказати, що весь день після зустрічі з Сергієм я відчувала у повітрі якусь напругу, щось недобре. Мовляв, і дзеркало розбилося, і на сонці були чорні плями, і ґави своїми пронизливими голосами накликали лихо, проте… Я обіцяла бути відвертою.