Зло
Шрифт:
Мама сіла на табуретку поруч зі мною й уважно подивилася мені у вічі. В її погляді був виклик.
– Боже мій, хіба ж можна отак силувати себе? Півроку втискуватися у шкіру, з якої вже давно виросла чи яка взагалі не на тебе скроєна. Я впевнена, Марго, ти вже знаєш відповідь на своє запитання. Проте щоб мати її, тобі неодмінно треба було катувати себе мало не до смерті? Бідолашна дівчинка, це так ти себе навчаєш? Жорстока, я сказала б, садистська школа. Ти справді хочеш бути такою, як всі?
Я не розмірковувала. Цю відповідь я знала вже давно. Піднявши голову, я зустріла її погляд, виклик до виклику.
– Ні.
Мама всміхнулася:
– О, тепер
– Вони вимагали, щоб я була такою, як усі.
Мама розпачливо стукнула долонею об стіл.
– Брехня! Дурна, боягузлива брехня від початку і до самісінького кінця. Спробуй ще раз!
Я глибоко вдихнула. Ну, давай, Марго, постарайся хоч цього разу не збрехати.
– Гаразд. Я не була впевнена, чи вистачить мені сил на те, щоб обстояти свою несхожість з іншими. Набагато легше було б…
Мама здивовано звела брови.
– Відколи це нам подобаються легкі рішення?
Я на мить замислилася і повільно, слово до слова, відповіла:
– Мені подобаються правильні рішення, правильні для мене.
– І що ж, для тебе правильно і далі втікати від самої себе?
Вона нахилилася до мене через стіл, взяла мої руки у свої, міцно стиснула.
– Марго, ти вже не підліток. Ти вже доросла і не така, як всі, ти – інша. Може, це й сумно, але Бог щось мав на увазі, коли створював тебе, і, я гадаю, це «щось» – не проста і звичайна доля. В цьому я впевнена. Я відповім на твоє запитання. Тобі боляче тому, що ти посварилася з самою собою, вигнала справжню Mapro і поставила на ЇЇ місце шаблон, що на нього усі очікують. Озирнися, твоє «я» стоїть за тобою, як ображена тінь. На твоєму місці я обійняла б її і попросила вибачення. Вона – найцінніше, що в тебе є.
– Але ж інші…
– До дідька інших!
Такою я мою маму ще ніколи не бачила. Вона взяла звичайну чашку, налила собі вина, долила мені, а зі своєю порцією впоралася двома ковтками. Потім закурила цигарку, випустила дим через ніздрі, задумливо спостерігаючи, як він розчиняється у повітрі, і тихо звернулася до мене:
– Марго, інші бачать те, що ти їм показуєш. Світ довкола тебе – одне велике дзеркало. Покажеш язик – вважатимуть забіякою, насупиш брови – буркотуном. За владу над собою потрібно боротися. А ти без бою пішла до них бранцем. Я не розумію, чому! Ти вже сильна для боротьби за свою особистість, повір мені. Після того шаленого болю, що ти його терпіла, катуючи і силуючи сама себе, випади інших здадуться тобі комариними укусами. Найстрашніший ворог незвичайної людини – вона сама. Всі інші – не гідні тебе супротивники. Ти всіх переможеш. – Вона промовчала. – Звичайно, лише у тому разі, якщо й справді збираєшся за себе битися. Давай ще одне коло!
Я налила. Собі – у келих, їй – у надщерблену чашку без ручки. Ми випили. Мені все ще боліло, проте то був інший біль. Солодкий, божевільний, ніжний. Я люблю тебе, мамо, я тебе обожнюю.
Вона вичікувала. Я подивилася на неї і всміхнулася:
– Мам, але ж справжні жінки не б'ються.
Мама засміялася:
– О, повір мені, Марго, вони б'ються, ще й як! Проте в них є свої, жіночі методи.
Я примружилась:
– А мене навчиш?
– Ні, навіщо? Я все це вклала у твою генетичну пам'ять. У трьох примірниках з печаткою. Але якщо тобі потрібна допомога та підтримка однієї старої та дурної жінки…
– Мамо! – запротестувала я, почервонівши від обурення. Вона безневинно заморгала:
– А що такого?
– Не кажи про себе так! До речі, не пам'ятаю, чи я вже казала сьогодні, як сильно тебе
люблю?Мама замислилася, наче щось пригадуючи, потім подивилася на свою праву руку, загнула два пальці:
– Угу, двічі, проте три – теж непогане число.
– Я люблю тебе, мамо.
– Я тебе теж. Дуже-дуже.
Тиша. Ми сиділи знесилені, проте щасливі. Принаймні, я. Зненацька мама засміялася. Голосно і тоненько, як мале дівча. Я подивилася на неї, геть спантеличена.
– Доню, Марго, де ти взяла це вино?
– У шафі…
– На нижній полиці?
– Так.
– О, Боже… Розумієш, воно… – Мама зайшлася сміхом. – Це… це… це… Ой, Марго, мені вже погано. Це твій батько купив найдешевшу бурду за копійки для своїх експериментів із шашликами. А я все думаю, що за оцет ми тут п'ємо!
Я теж почала сміятися. Ну просто істерика! Ми реготали, наче скажені, і ніяк не могли зупинитися. Цієї хвилини до кухні зазирнув Дмитро. Він швидко вловив наш настрій, свиснув і зник.
Наступного дня я оголосила війну. Я почала боротися за себе. Я вчилася казати «ні». В моє життя знов повернулося вміння насолоджуватися тим, що я роблю.
Я почала багато читати. Щодня не менше ста сторінок. За один рік приватна бібліотека моєї матері вже не містила жодного слова, з яким би я не була знайомою.
В чотирнадцять років моєю наступною жертвою стала міська бібліотека для дорослих, куди мені вдалося проникнути за допомогою Дмитра.
Відтоді все йшло по колу – якщо мене не було вдома, я – в бібліотеці, якщо не було й там, – у галереї, якщо галерея закрита, – в архіві, якщо в архіві санітарний день, – в залі іноземної літератури. Я спала сім годин на день, решту часу вчилася і відкривала себе…
Проте заважала школа. Десятирічне ув'язнення в цьому закладі навіть зараз примушує мене здригнутися. Я довго розмірковувала над цією проблемою.
Відкритий бунт? Безглуздо. Зламають чи сама розіб'юся до смерти з гранітними стінами моєї в'язниці. Але раптом на думку спало рішення, просте, як усе геніальне. Я завжди добре вчилася, вибачте, інакше не вмію. У шостому класі в мене була лише одна четвірка – з географії. Я вжила заходів, і в сьомому її вже не було. Мій табель прикрашав одноманітний візерунок з п'ятірок, «і оку нема за що зачепитися», як, бувало, говорив мій батько. Я почала відвідувати додаткові факультативні заняття з усіх предметів, крім фізичної культури та співу. У восьмому класі одержала гучний титул найкращої учениці школи і утримувала його до одинадцятого включно. Ви запитаєте, що ж це за свобода, якщо ти постійно працювала? Досить поверховий погляд. Подумайте, я була всім потрібна, бо все могла. Однокласникам і на думку не спадало так чи так ставати мені на перешкоді чи ображати.
Кожен ранок у школі починався з того, що, переступивши поріг класу, я мовчки викладала на свій стіл зошити з домашніми завданнями. Так само мовчки вони зникали, а потім знов поверталися. Я не чекала прохань. Вони були мені не потрібні. Мною захоплювалися, мене поважали і мене боялися. Були й ті, хто ненавидів, проте ненавидів мовчки, і це не заважало.
Хоча дехто все-таки спробував висловити свою неприязнь.
Сергія Чемерицького моя свобода непокоїла. Цікавий психологічний вузол: до моєї появи він був найкращим учнем, мав беззаперечний авторитет. Саме перед ним учні повзали на колінах, щоб отримати зошит з виконаним завданням, і навіть платили йому за це: задача з геометрії – три грн., вправа з української мови – дві грн., а от твір з української літератури – цілих п'ять. Як бачите, Сергій таки високо цінував свої творчі здібності.