Живі книги
Шрифт:
– Правда, гарна? – не стримав широкої усмішки співрозмовник.
– Дуже, просто казкова! – всміхнувся Віктор і віддав мобільний господарю.
– Ну, так от. Вона сидить долі й оклигує, я ледве стою на ногах, ліфт завис, а знизу хтось гамселить кулаками у двері й кричить: «Подуріли там, чи що? Катаються вони! А нам що – холодильник на собі тягти?!»
Тут я зібрав останні сили, притулився обличчям до щілини в дверях і гаркнув: «Та зробіть же що-небудь! Тут людині погано! Викличте когось!»
Час ніби зупинився. Перемовини з диспетчером за допомогою вбудованого зв’язку вселили надію, що колись
Дівчина промовила: «Розмотуйте руку, треба перетиснути судини, чимось перев’язати зап’ястя, он рушник весь у крові…»
Вона встала і витягла з довгої спідниці саморобний пасок, сплетений зі шкіряних мотузок і монеток. А мені веліла знімати футболку. Я звільнив руку від закривавленого рушника, кинув його в куток кабіни, з острахом глянув на обрубки пальців. Дівчина цієї ж миті побачила те саме, але не знепритомніла, а вся ніби підібралася, втягла голову в плечі і вправно перехопила мій зап’ясток ремінцем, а потім сповила руку футболкою, складеною вздовж.
Не знаю, скільки минуло часу…
Раптом у двері енергійно постукали: «Це ви викликали «швидку»? Хто в ліфті? Скільки вас там?»
«Це ми викликали», – промовив я вже без жодної надії.
Але раптом попутниця моя підхопилася й почала колотити кулачками у двері й кричати: «Бригада! Рятуйте! Рятуйте людину! Йому погано! Втратив багато крові! Та й пальці ж тут у баночці! Не можна гаяти час!»
Невпевнений молодий голос іззовні промовив: «Що, будемо ламати двері?»
«А ти вмієш? Були прецеденти?» – замість відповіді спитав другий.
«Розумні ви, Гіпократи! Вам аби ламати… Ви людей лікуйте, а до механізмів краще не лізьте!» – забуркотів третій.
«Ви що там, знущаєтеся?!» – не витримав я і з усієї дурі гепнув ногою по дверях. Ліфт здригнувся і знову рушив униз, а я побачив перед собою перелякане обличчя дівчини з розтріпаним кучерявим волоссям і здивованими круглими очима…
Ярослав замовк і випив одним ковтком каву-еспресо, що вже захолола в маленькій чашечці.
– А далі що? – не втримався від запитання Віктор.
– Далі? Коли ліфт зупинився, а його двері роз’їхалися, ми вийшли удвох, підтримуючи один одного. Люди, що зібралися на площадці першого поверху, відсахнулися. Я напівголий, обоє брудні, закривавлені й виснажені, ми йшли, наче останні захисники Брестської фортеці, при цьому дівчина плакала й вільною рукою тримала банку з моїми пальцями.
Протупотів сходами і збіг униз захеканий медбрат. Тієї ж миті зупинився пасажирський ліфт, і з нього вийшов лікар зі своєю валізою, а слідом ліфтер зі своєю.
«У машину! – оцінивши наш вигляд, скомандував лікар. – Часу немає! Хоча… Скажіть, о котрій ви отримали травму?»
Я на це тільки знизав плечима. Моторний медбрат зиркнув на годинник і повідомив, що виклик надійшов рівно опівдні.
«Мдааа…» – невесело промовив лікар, а ми з дівчиною зустрілися очима.
«То що? Що це означає?!» – дівчина перевела погляд на лікаря.
«Ну… означає, що травму було отримано ще раніше. А зараз пів на другу… А така хірургія – це дуже делікатна справа… Плюс – доїхати до спеціалізованого відділення, це навіть із мигалкою хвилин сорок… – Він дістав із кишені цигарки, але потім рвучко запхнув їх назад. – По конях! Все одно треба їхати зашивати. А нормальний мужик проживе і без пальців! Це ж не голова і не…»
Впритул до під’їзду стояла «швидка».
Дівчина раптом спитала, чи можна їй поїхати зі мною і, не чекаючи відповіді, передала медбрату банку, а той із виразом безмежної скорботи урочисто прийняв вантаж.
Я витер здоровою рукою сльози на її щоках і спитав, як її звати. Виявилося, що Веронікою.
Раптом із під’їзду хтось гукнув: «Сумки! Сумки ж у ліфті лишилися!»
«О Господи! – дівчина ляснула себе по лобі. – Я ж саме їхала на співбесіду, на роботу влаштовуватися! Там же всі документи! Та вже чорт із нею, з тою роботою!»
І ми поїхали зашиватися. От така історія.
Ярослав усміхнувся і глянув на годинник.
Віктор, передчуваючи, що це ще не кінець історії, стримався і нічого не спитав.
– Ну, ось майже і все. Правда, історія не нова, їй уже чотири роки, – стримано всміхнувся Ярослав, оцінивши витримку колишнього військового, – і вона мала продовження. Може, це комусь і видасться дивним, але не мені. Доля, забравши в мене одним махом два пальці, натомість познайомила з жінкою, яка невдовзі одним махом народила мені двох синів!
– Так прямо й одним махом?! – засміявся слухач.
– Ну, не настільки миттєво, але я вважаю це дуже непоганою компенсацією, – підморгнув співрозмовнику Ярослав, знову забувши про мінімальний зір Читача.
– Це просто казковий фінал, дякую вам! Якби то була звичайна книжка, я б дуже засумнівався в реальності такої розв’язки й такого збігу обставин! – розвів руками Віктор.
– Точно! Я б теж. У книжках пишуть казна-що! Що автору заманеться. Я, правда, читаю небагато – коли мені? Треба родину годувати. А от Ніка читає. Інколи мені переказує. То не в усе віриться, чесно скажу. Але ж я вам розповів чисту правду. І нестачу пальців пред’явив як доказ! Правда, цю історію ми краще розповідаємо з дружиною в ролях…
– А компенсацію?
– Що компенсацію? – не зрозумів Ярослав.
– Компенсацію не пред’явили! Жінку й синів! – всміхнувся слухач.
– То це легко перевірити! Якщо схочете пересвідчитися, замовте наступного разу не мене, а мою дружину в цій чудернацькій живій бібліотеці й попросіть, щоб прийшла з малими! Правда, вони швиденько рознесуть цю кав’ярню на друзки, то факт! – засміявся Ярослав і знову зиркнув на годинник. – Мушу бігти. Радий був познайомитися! А зараз поспішаю, треба повертатися на об’єкт, днями закінчую там класти плитку і їдемо з малечею в Крим. Живемо нормальним реальним життям. А ви кажете – так не буває!
Оповідач підвівся, і Віктор повторив його рух. Чоловіки потисли один одному руки, простягнуті над столиком із двома порожніми чашками. Тістечок вони не замовляли – Ярослав сказав, що солодкого і вдома їсть забагато, та порадив пригостити належним йому тістечком наступну Книгу, особливо якщо це буде якась молода особа з цікавою ліричною історією.
Віктор усміхнувся. Цієї миті Ярослав уперше схотів зазирнути йому за окуляри, але, звісно, стримався, розпрощався і хутко спустився сходами вниз, притримуючись за перила скаліченою рукою. Віктор лишився за столиком, щоб трохи побути на самоті й обдумати почуте – чого тільки не трапляється з людьми! Ось тобі маєш – перша «прочитана» історія, а така неординарна!