Чтение онлайн

Думки посiдали Зiнька, не давали йому впокою, гнiтили йому 'серце, розсаджували голову. I не мiг вiн їм дати ладу, хоч усi вони крутилися коло одного. От так, як у тiй пiснi спiвається:

Нема в свiтi правди, правди не зiськати:

Що тепер неправда стала правдувати.

От саме так: стала неправда правдувати, бо кривду вважають за правду. Зiнько приглядався до сiльського життя i побачив, що там саме так i є.

По сiм'ях не було ладу. Дiти змагалися з батьками i пусто йшли. Кожне поривалося вихопитися з свити та вскочити в панське пальто. Думали не про те, щоб бути хазяїнами, а як би, щоб не бути простими. Кидалися на заробiтки в город, а верталися часто неробами розпоганеними. Брати промiж себе гризлися, а найбiльше за тую батькiвщину, як собаки за маслак. Були й тихi сiм'ї, що жили в згодi, та таких було менше.

Недобре дiялось i в громадi. Там верховодили Копаниця, Денис, Рябченко та iншi такi жмикрути, дбали не про добро людське,

а тiльки за свої баришi: що їм на руку, за те репетували, билися, з руки iрвали, не думаючи зовсiм, що в iншого через те сльози ллються. Та все ж таких багатирiв було мало, а якби вони самi були, то, певне, нiчого не могли б зробити з громадою, бо громада великий чоловiк. Та, на лихо, сама громада їм пособляла. Однi стояли за їх через те, що були їм виннi, напозичавшися багато, то не мали сили й змоги проти їх iти; другi змагалися й собi вибитися вгору, на бiльше багатство, то держалися багатирської купи, сподiваючися, що та їм швидше пособить перевагу взяти над iншими громадянами; третiх багатирi купували за горiлку, i таких було трохи чи не найбiльше. Зоставалася невеличка купка самостiйнiших людей; але однi з їх не знали, як обстати за своє право, а другi були вже занадто малосилi, щоб могли гору брати. Через те в громадi багато гукали, репетували, сперечались, але подужували завсiгди багатирi з своїми прибiчниками й полигачами. I дедалi вбивалися все в бiльшу та в бiльшу силу. Народу намножилося стiльки, що вже йому не ставало тiєї землi, яка в його була, а багатирi силкувалися пiдгортати пiд себе й ту, скуповуючи її в убожчих хазяїнiв або забираючи за позиченi й невер-ненi грошi. Дедалi кожен з їх ставав уже потужнiший та потужнiший, i Зiньковi здавалося, що може прийти такий час, коли вони посядуть усю землю громадську i громадi доведеться на їх робити.

Такий лад здавався Зiньковi поганий. Хiба ж не могло бути краще? Але як?

Цього Зiнько не знав. Але вiн певний був, що це можна знати i що десь хтось його знає. Де й хто? Може, його знають пани, великi генерали? Може, вченi люди? Може, де по книжках написано? Адже по книжках списано всяку науку: i як у бога треба вiрити, i як по закону треба робити, i як та з чого що сталося на свiтi - все! Чому ж би не було там про те, як завести лiпший лад на селi?

До панiв, великих генералiв не можна Зiньковi доступиться, хоч, мабуть, вони й знають про все, чого йому треба. Про вчених людей - не про панiв, а таки про справдi вчених людей - Зiнько тiльки чув, що вони є, але зроду нi одного не бачив, не зна, й якi вони i де їх шукати. Лишаються хiба книжки.

Багато про все це Зiнько думав. Ще змалечку вiн не такий удався, як усi: був тихий, замислений хлопець. Слухняний, робив завсiгди, що наказувано, тiльки великий забудька був. Оце пасе телята й доглядав добре, щоб як у шкоду не вскочили… А навкруги трава зелена, небо широке, пташки летючi… Як вони лiтають? Через що вони лiтають? А якби чоловiк собi крила приробив, то лiтав би? Мабуть, нi, бо якби можна було, то давно б уже всi люди поробили собi крила та й лiтали б,- це ж краще, нiж ходити або їздити. А чого ж пташкам можна? Вже ж люди розумнiшi за пташок, то, певне, колись вигадають так, що й лiтатимуть. Ото б добре було! Аж до неба можна було б долинути та й подивитись, що там є… на бога й на янголiв глянути. Еге-ге! Тепер вiн знає, чого люди не можуть лiтати: бо якби могли, то й кожен грiшний чоловiк замiсто пекла залiтав би в рай та й надокучав би боговi. Тим-то бог так i зробив. Хоч воно й не по правдi, бо й мiж пташками не всi ж праведнi, а є й грiшнi. Он шулiка - кожну пташку роздирає. А, може ж, йому то вiд бога звелено, щоб пташки їсти? Так, як людям можна їсти вiвцi, воли, кури… Як чудно на свiтi - одне одного їсть: вiвця їсть траву, а чоловiк та вовк вiвцю; пташка їсть комашок, а шулiка та чоловiк їсть пташок; риба їсть червакiв, а чоловiк рибу… Штука! Чоловiк усе їсть, тiльки його нiхто не їсть! Хiба нiхто? А вовк та ведмiдь як пiймає, то й з'їсть, коли чоловiк його не вб'є. Он як: одне одного їсть, одне одного їсть!.. А це погано, бо воно болить, як рiзати або вбивати. Чому б не було так на свiтi, щоб нiхто нiкого не їв, а їли або хлiб, або садовину, або городину, або траву…

Ха-ха-ха! Це б тодi люди паслись, як телята!..

Ой-ой-ой! А де ж це телята?

Гляне, аж вони давно в шкодi. Бiжить Зiнько завертати… Побачить сторож або хазяїн, та таких духопелiв йому надає… Бувало так, що й займано, то Зiньковому батьковi доводилось платити за спаш. Батько гримав, а Денис i бив за це…

Зрiс трохи Зiнько, парубком уже був, заманулося йому вивчитися читати. Школи в їх тодi ще не було, так Зiнько з свого заробiтку дяковi платив, аж поки той навчив його так-сяк читати. Писати вiн i сам трохи привчився: купив собi пропис у городi та й навчився самописки… Помалу пише, але все ж пише. Читає краще. Вiн уже багато книжок попрочитував. З святих книг Євангелiє найбiльше вподобав. Здорово тяжко розбирати, а книжка справдi свята, бо написано, як по правдi жити, людей не кривдячи. А з несвятих книжок

найбiльше йому до смаку припало двi. Одного разу вiн був у городi на базарi i купив там двi старенькi, в поганеньких палiтурках книжки. Одна була менша i звалася "Роберт Оуен". Важко було її розумiти,- Зiнько й тепер ще не все в їй розiбрав. Але оце вiн розiбрав добре: є така земля Англiя, а в тiй Англiї на фабриках та на заводах робочому народовi дуже погано було.жити; дак винявся такий чоловiк, Роберт Оуен,- вiн усе клопотався, щоб тим людям краще жити було, i всякого способу до того добирав, самого себе не жалiючи. I Зiньковi цей Роберт Оуен здався таким гарним чоловiком, трохи чи не святим: де ж таки - багатий пан мiг би собi сласно їсти й пити, хороше ходити, нi про що не дбавши, а вiн за вбогих людей так клопочеться! В книжцi був Оуенiв патрет. Зiнько вийняв його звiдти, оддав завести в рямцi пiд скло i почепив на стiнi. Дививсь на його й думав: "От бач же, винявся там такий чоловiк, що за вбогих людей обстав. Чому ж у нас нема такого, щоб обставав за наших хлiборобiв та й позаводив серед їх кращi порядки?"

Друга книга була Зiньковi така зрозумiла, така зрозумiла, як ще нi одна в свiтi: кожне тобi словечко в їй Зiнько тямив, розумiв i почував, бо воно йому якось до душi, до серця промовляло. Звалася та книга "Кобзар Тараса Шевченка", i як Зiнько читав її, то так, мов батька рiдного чув або до пiснi, що кохана дiвчина спiває, прислухався. Так гарно! I написано про такi простi речi i про простих людей, а гарно! Через те ж i гарно воно Зiньковi було, бо йому сподобалося, що про простих людей однаково, як i про панiв великих, говориться. I Зiнько так собi думав: "Велика душа в того чоловiка була, що цю книгу списав, бо вiн розiбрав, що й ми люди, та й каже про нас, як про людей".

I вiн вийняв з книги патрет Тарасiв Шевченкiв та й його почепив поруч з Оуеном у рямцях за склом. Дивлячись на його, згадував раз у раз усякi його щирi слова (знав з голови багато); а як згадає такi, як от:

Обнiмiте, брати мої,

Найменшого брата, -

Нехай мати усмiхнеться,

Заплакана мати!
– то йому аж сльози бринiли на очах. Дух переймало йому й тодi, як читав:

Учiтеся, брати мої,

Учiтесь, читайте -

I чужого научайтесь,

И свого не цурайтесь.

Бо хто матiр забуває,

Того бог карає.

Спершу вiн не розумiв, до чого це тут матiр iзгадується, але далi, багато разiв прочитавши "Кобзаря", замалим не вивчивши його всього, думавши про його часто, таки зрозумiв.

I тодi сказав сам собi, що буде вiн поважати свою хату, не хоче вiдбиватися вiд своїх людей i буде вчитися.

Вчитися! О, цього бажала вся душа його, до цього поривалася вся iстота його! Вчитися, щоб знати, як i що є на свiтi i через що воно так. Учитися, щоб знати, як запобiгти лиховi, як зробити, щоб не кривда, а правда правдувала! Вiн певний був, що наукою цього зможе дiйти, бо не дурно ж той, хто написав "Кобзаря", люблячи так дуже правду та вбогих людей, велiв усiм учитися. Вiн знав, нащо це казав, i Зiнько хоче його слухатися, за його приводом iти i вчитися.

Але як? Де? Вiд кого?

До школи вже пiзно було йти такому, як вiн. Через те пiшов до вчителя, просячи, щоб той учив його самого, а вiн за те йому платитиме.

–  Чого ж тебе вчити?
– запитав учитель.

–  Усiєї науки, яка є на свiтi!
– вiдказав Зiнько. Учитель засвистiв, а тодi зареготався.

–  Дурний ти!

–  Та я знаю, що я дурний,- тим i прийшов, щоб ви менi розуму доточили.

–  Хiба ж можна всiх наук навчити? Та й почав лiчити, якi є науки: i така, i сяка, i он яка… Аж моторошно Зiньковi стало…

Одначе все ж згодився вчити Зiнька дечого, i справдi, за рiк навчив його трохи арифметики та пiдучив дужче розумiти книжки… Та незабаром Зiнько побачив, що цей учитель i сам не дуже бiльше знає… та й до книги мало коли зазира, а все то в карти гуляє, то в беседi горiлочку цмулить, то з собакою качок диких стрiляти бiгає… А ще бiльше не сподобався вiн Зiньковi тим, що на кожного селянина, хоч би якого старого й поважного, каже "ти" та величається перед мужиками, що вiн пан… Покинув Зiнько до його ходити. Наважився вчитися сам.

Купив собi арифметику, щоб i далi вчити її, купив географiю, бо хотiв знати про всякi землi… Купував iще багато всяких книжок. Якi були в його грошi, що мiг би на парубоцькi вбори витрачати абощо,- все вiддавав за книги. Купував на базарi, в щетинникiв i в поганенькiй книгарнi в городi. Купував, не знаючи, якi вони, а так - яка до вподоби припаде своїм заголовком. Купував i читав багато i врештi кинув. Здебiльшого йому траплялися недотепнi, а часом i гидкi книжки. Зiнько не находив серед цього мотлоху того, чого шукала його розумна, свiту прагнуща голова. Над "Кобзаря" та над "Роберта Оуена" книги не знайшов, хоч не збувся надiї колись таки вишукати чого треба. Знав-бо, що є добрi книги, але сам не тямив, по чому їх пiзнавати i де їх знаходити. Зрозумiв, що мусить засягти поради в якогось тямущого чоловiка.