Останнi орли
Шрифт:
— Та скарб, друже, тут! — крикнув з глибини Найда.
— Тут? — вiд здивування диякон мало й сам не впав у дупло.
— Тут, пiдi мною, — вiдповiв Найда. — Кинь-но менi кремiнь i кресало, та й свiчку… Зараз оглянемо все!
Аркадiй швидко злiз додолу i, дiставши iз в'юкiв речi, якi попросив товариш, знову видерся на дерево й спустив їх на вiрьовцi в дупло.
У глибинi дупла почулися короткi сухi удари, заблищали iскри й нарештi спалахнула свiчка. Найда пiднiс її високо над головою i лише тепер роздивився мiсце свого несподiваного ув'язнення.
Це було велетенське
Найда швидко розгрiб цей покрив, i… радiсний крик вирвався в нього з грудей: вiн побачив щiльно вмощенi в дуплi дерева три казани; два з них були досить великi, а третiй трохи менший.
— Що трапилось? Чого ти репетуєш? — крикнув згори Аркадiй, нахиляючись над дуплом i намагаючись розгледiти, що робиться внизу.
— Усi три казани тут, пiдi мною! Ох i важкi ж, як ми їх витягнемо звiдси?
— Обв'язуй вiрьовкою, я потягну.
— Де там! Я не можу зрушити їх з мiсця. Тягни мене нагору, прорубаємо дерево знизу, так буде швидше.
Коли Найда вибрався з дупла, вони з Аркадiєм одразу взялися до роботи, й через годину, не бiльше, в нижнiй частинi липи був уже прорубаний отвiр, крiзь який приятелi нарештi витягли важкi казани.
Тремтячими вiд нетерпiння руками вони розкрили один iз казанiв: вiн був повен червiнцiв.
Аж дух перехопило в Найди й Аркадiя. Якусь мить обидва стояли мовчки перед цими незлiченними багатствами…
— Ну, брате! — вигукнув Найда, зводячи очi до неба. — Подякуймо ж господевi милосердному: тепер усе закипить навколо…
XVII
Жахливий бенкет досяг апогею потворностi. Сердешнi черницi, прив'язанi до колон i бiля намiсних iкон, висiли, наче розп'яття; вiрьовки врiзалися в їхнє тiло, надто на руках; iз саден сочилася кров… З виразу облич i з тихих надривних стогнань можна було судити, якi страшнi фiзичнi муки, не кажучи вже про моральнi, терпiли страдницi: багато хто з них втрачав свiдомiсть, але їх обливали вином i приводили до тями. Шляхта пила, блюзнiрствувала й лихословила. П'яна челядь конкурувала з своїми панами в лайцi й неподобствах…
Коли п'янi дотепи, сповненi цинiзму й образ, були вичерпанi, одному старому ротмiстровi спала на думку нова забава — стрiляти з пiстолiв у черниць, голосно називаючи частини тiла, в якi мають вцiлити кулi.
— У лiву руку он тiєї, панове! В долоню! — крикнув ротмiстр i, вихопивши з-за пояса пiстоль, вистрелив, майже не цiлячись. Але вiн був занадто п'яний i не мiг твердо тримати руку: куля вдарилась у золоту рiзьбу, зачепивши тiльки палець нещасної. Дехто, спотикаючись i падаючи, кинувся перевiряти наслiдки пострiлу.
— Маху дав, пане ротмiстр! Ха-ха! — почувся смiх. — Еге, уже постарiв пан… рука схибила.
Це зачепило за живе старого рубаку, вiн вихопив другий пiстоль i, крикнувши:
"Вiдiйдiть, панове! Прямо в серце!" — вистрiлив.
Цього разу ротмiстровi не зрадили нi око, нi рука. Куля вцiлила в груди черницi й пронизала серце… Нi крику, нi стогону не вирвалося з уст мученицi; тiльки на мить розплющились переляканi очi, здригнулось тiло, й голова повiльно схилилася… Iз
рани поволi потекла темно-червона цiвка кровi, закривавились посинiлi уста.— Вiват! Досконале! Пiдрiзав, наче курiпку! — закричали найближчi свiдки пострiлу.
— За здоров'я пана ротмiстра! — пiдхопили тi, що сидiли за столом.
— Влучно! — пiдтримала гучну радiсть i челядь.
Але навiть на п'яний, жорстокий i дикий натовп смерть безневинної страдницi справила враження; молоде тiло, ще мить тому сповнене сил, висiло тепер перед напасниками живим докором їхнього звiрства…
Голоснi вигуки й регiт стихли, i в оскверненому храмi на якийсь час запала тяжка, гнiтюча тиша… Чути було навiть шепотiння тих, що молилися за вбиту черницю.
— Упокой, господи, в лонi праведних рабу твою Єфросинiю, яка прийняла мученицький вiнець, i вiзьми її в селища горнi, де немає нi злоби, нi слiз, нi страждань, — голосно молилася Дарина.
— Вiчна пам'ять тобi, наша сестро, — тремтячими голосами обiзвалися подруги.
Цей зворушливий шепiт ще бiльше потьмарив настрiй шляхти. Кожен вiдчув у душi якусь мерзоту. Порив шалених веселощiв ущух, конфедерати спохмурнiли.
Бенкет припинився сам собою, i пан Голембицький, мiцно вхопивши за руку Дарину, квапливо повiв її до келiї iгуменi. Хоч який вiн був п'яний, врода панни справила на нього величезне враження.
Не раз спотикався й падав пан Фелiкс, поки доплентався до келiї… Бiдолашна полонянка могла б легко втекти вiд нього, та з усiх закапелкiв монастиря долинали п'янi крики й дикий регiт, i вона боялася потрапити до лап iншого звiра. До того ж з монастиря не було iншого виходу, крiм головної брами. Тому залишалося одне — вирватися з лабет ката й накласти на себе руки. Та Дарина не хотiла так дешево продати своє життя…
Ввiйшовши до келiї, шляхетний лицар дiстав вино, налив келихи собi й Даринi i наказав їй випити. Дiвчина спершу вiдмовлялася, але нараз в її головi блиснула смiлива думка.
— Спершу випий ти, пане, за моє здоров'я! Чи вже не здужаєш? — лукаво спитала Дарина.
— Я не здужаю? — образився пан Голембицький. — Ого! Я ще вип'ю скiльки завгодно… Я всiх переп'ю… Пан Фелiкс… сильнiший за Геркулеса… десять левiв задушу… Хай мене вб'є перун, коли не задушу… А гайдамакам… пся крев… та я сам… сотням зiтну голови… махну… i нема десяти шельм… махну… бррр…
Дарина, користуючись з кожної паузи в п'яному базiканнi пана Фелiкса, примусила його спорожнити келих до дна.
— Ну, тепер сюди, до мене на груди! — гукнув пан Фелiкс i, ледве тримаючись на ногах, поклав на стiл пiстоль, вiдчепив шаблю й важко сiв на лаву.
— Зачекай же, мiй любий пане, я ще не випила за твоє здоров'я, — i дiвчина почала маленькими ковтками пити вино, раз у раз звертаючись до славного лицаря з найкращими побажаннями.
Червоне обличчя пана довудци посинiло, очi то безтямно витрiщались, то зовсiм злипалися, вiн дихав з хрипiнням i клекотом. В цю мить Голембицький був такий огидний, що бридливе почуття примушувало Дарину внутрiшньо здригатися, але вона з усiх сил намагалася приховати це й гарячково думала, як скористатися з першого-лiпшого сприятливого моменту.