Останнi орли
Шрифт:
– Є такий орел! А коли вiн заклекоче, то й орлят пiднiметься багато! — захоплено почала Дарина. — Запорожцi рвуться сюди i з братньої любовi ладнi покласти за нас свої голови, лiвобережна шляхта й козацтво хоча й не смiють без волi царицi вiдверто втрутитися в боротьбу, але щирим серцем потай спiвчувають нам, та й сама цариця про нашi бiди особисто уболiває i пiклується про наш народ перед польським урядом.
— Чула, чула… I отець Мельхiседек повiдомляє мене про це в листi, та тiльки всi турботи царицинi залишаються марнi. Не зважають на них латиняни-поляки, проти короля повстали й жахом сповнюють країну… Хто ж насмiлиться проти цiєї страшної сили пiднести голос, коли навiть велика цариця, заради полiтики, не наважується пiдняти на них свою могутню руку?
— Насмiляться! — збуджено вигукнула дiвчина. — Залiзняк насмiлиться, i Найда насмiлиться!
— Найда? — поблажливо
— Нi, не казка, а правда!
— Як правда? Адже люди гомонять — i я чула, — нiби Богун i досi. живе древнiм схимником у Печерах i називається Найдою i що нiбито в слушний час вiн скине рясу, знову пiдпережеться мечем i визволить з неволi Україну, злучивши обидвi частини її воєдино… I що нiбито вiн уже скинув рясу й подав навiть бойовий клич.
— I про це ваша ясновелебнiсть чула? Уже заговорили й про це? — в шаленому захопленнi вигукнула Дарина.
— Атож, гомонять… Цими днями навiть прочанки розповiдали, але ж це байка, i радiти їй, моя дитино, не подобає: адже славному Богуновi нинi було б двiстi рокiв, а хiба життя людське може бути таке довге?
— Звiсно, нi. Про Богуна — це байка, але не про Найду! Найда — жива людина… I молодий ще, сповнений сил, високої доблестi, лицар i могутнiстю, i духом, орел-козак, окраса Запорожжя! — палко вела далi Дарина, виблискуючи очима й зашарiвшись. — Вiн справдi був ченцем, спершу в Печерах, а потiм у Мотронин-ському монастирi; з туги попрощався з свiтом, не бачачи порятунку любiй його серцю вiтчизнi, а нинi вiн пiднiсся духом, запалився надiєю i кинувся у вир боротьби, щоб врятувати душi улюблених братiв… Народ пам'ятає Богуна, славного лицаря, того й плутає його iм'я з Найдою…
— Он воно що, — спроквола мовила iгуменя, пильно дивлячись на дiвчину. — Видно, кохана дитино моя, що ти вiд щирого серця вiриш цим лицарям i глибоко шануєш їх… Дай боже… Дай боже! Твої останнi слова i в мене, стару, вселили бадьорiсть i надiю… Усе, звичайно, в руцi промислителя. Його воля i його сила! Але й нам, рабам його велiнь, потрiбна твердiсть духу i уповання, понеже зневiра вкриває серце iржею… О господи, владико наш! — iгуменя молитовне склала руки й пiдвела очi до лика спасителя в терновому вiнку. — Не дай менi скнiти в неробствi й зневiрi! — i потiм, пiсля короткої молитви, додала, звертаючись до Дарини: — Ти, моя люба ясновельможна панно, пiдбадьор своїм словом i своєю гарячою вiрою дочок моїх, черничок… Ох, потребують вони зело' твердостi й змiцнення духу: враг убо сильний, а плоть немощна… А вiд пiдступних i лютих латинян iдуть спокуси та пiдкупи… Уже якiсь баламути проникли в саме серце благочесного монастиря i отруїли душi двох новеньких черничок Євлалiї та Веронiки… Либонь, отруїли, бо сi чернички вже пробували потай переконувати деяких сестер, що бог для всiх один i байдуже, як поклонятися йому! То навiщо ж, мовляв, ця впертiсть? Тiльки дурнi вiвцi впертi… Риба — i та шукає, де глибше, а людина — де лiпше… Це, бачте, все до того мовиться, що за унiю офiцiал їхнього митрополита Мок-рицький обiцяє усiм пiльги й розкошi, а за вперте дотримання благочестя, яке нашi напасники iменують схизмою, погрожує бiдами й винищенням.
— Хiба вони смiють? — обурилась Дарина. — Адже ваш монастир древнiй i права його скрiпленi королями!
— Що для них королiвськi декрети й грамоти? Ось губернатор Кшемуський, що в Лисянцi, — йому наш монастир i не пiдлягає, а вiн одняв у нас майже всi пасовиська й сiножатi… А митрополит унiатський, з благословення папи римського, постановив унiверсалом, що де з'явиться — чи то в монастирi, чи то в парафiї — хоча б кiлькох охочих пристати до унiї, то храм вiд православних вiдбирати й перетворювати на костьол. Того-то й потерпаю я так за нашу святиню: якщо, не доведи господи, вдереться сюди офiцiал, та ще з бандою конфедератiв, котрi нинi всюди чинять наїзди, то цi двi сестри… вiд страху, згодяться на унiю, i тодi монастир наш перейде до рук латинян…
— Невже православнi сестри зважаться на таку мерзенну зраду?
— Ох, спокуса великаї За православ'я нiхто не заступиться: воно безправне, а за унiєю — i сила, i мирськi спокуси…
— I ясновелебна мати вважає, що Мокрицький пiде в цi нетрi?
— Уже двiчi був i домагався розвалити браму.
Дарина похнюпилась. У цей час задзвонили до ранньої обiднi. Iгуменя встала, перехрестилася i хотiла вже вийти, та, помiтивши, що дiвчина заметушилася, зупинила її ласкавим жестом:
— Не утруднюй себе, дитино моя, а вiдпочинь пiсля довгої й важкої дороги; i тобi, i нам твої сили потрiбнi… Встигнеш iще помолитися i вклонитися нашим святиням… А зараз краще засни
до трапези… Тебе нам господь послав, бажана й довгождана госте, твоє гаряче серце, уповаю, зiгрiє серця наших черниць, змiцнить їхнiй дух i, може, навiть заблудлих овець наставить на путь iстини…— О, вiддам на це всi сили, всю любов мою…
— Iди ж з миром, дочко моя, спочинь, а ми за тебе й за твою велику справу щиро помолимося, — i, перехрестивши Дарину, мати Серафима тихо вийшла з келiї.
Пiсля лiтургiї iгуменя, щоб не порушити сну дорогої гостi, навiїь не заходила до своєї келiї, та коли вдарив дзвiн до трапези, вона обережно ввiйшла i здивувалась, заставши Дарину на ногах i бадьорою. У трапезнiй iгуменя вiдрекомендувала почеснiй гостi i заслужених черниць, i новеньких — бiлиць; до значних i найстарiших черниць дiвчина пiдiйшла за благословенням, а з молодими сестрами дружньо обнялася. За трапезою мати iгуменя почала розпитувати Дарину про царицю, про очiкувану вiд неї допомогу, про новини з сусiдньої України i взагалi про надiї на визволення нещасного краю з польського ярма, причiм розпитувала так, немовби до того не розмовляла з панною про все це. Дарина з великим запалом переказувала радiснi новини: що народ уже весь пiднявся на захист своєї вiри й волi, що на чолi народної боротьби стали великi герої — полковник запорозький Залiзняк i лицар-чернець Найда, посланий богом, що завдяки клопотанню славного заступника, найпревелебнiшого отця Мельхiседека, цариця росiйська, як ласкава матiр, звернула погляд на багатостраждальний, рiдний по кровi й вiрi народ, що вона вже зiбрала на кордонi непереможнi сили, щоб допомогти йому, i що вся Лiвобережна Україна горить одним бажанням — за знаком царицi кинутися в обiйми своїх братiв.
— Уповайте ж, сестри, — закiнчила свою натхненну оповiдь Дарина, — на допомогу милосердного бога й великої бiлої царицi. Вона твердо вирiшила вирвати своєю всесильною рукою цей край iз лядської i латинської неволi… Отже, бiдi й насильству незабаром прийде край, i днi згубної сваволi уже полiченi. Кожний, хто перетерпить, матиме спасiння не тiльки там, де панує вiчна правда, але буде нагороджений i тут, на землi, щедротами великої монархинi, а всяк, хто спокуситься i не встоїть, буде затаврований вiчною ганьбою й покараний як зрадник i Каїн!
Натхненна мова дiвчини всiх пiдбадьорила, почулися радiснi вигуки й палкi молитви до бога. На обличчях у всiх засвiтилася надiя, очi загорiлися вогнем святої вiри… Тiльки двi молодi чернички при останнiх словах Дарини помiтно зблiдли й похнюпились, ховаючи збентеженi погляди.
Келiйку собi Дарина обрала по сусiдству з запiдозреними сестрами — Євла-лiєю i Веронiкою, щоб частiше бувати з ними й тiснiше зблизитись та по дружбi дiзнатися про їхнi думки, а потiм i вплинути на них, по можливостi. А втiм, першi Дарини-нi спроби не дали бажаних наслiдкiв: Євлалiя залишилася замкнутою, мовчазною, Веронiка, правда, виявилася чутливiшою i податливiшою, але й вона в розмовах була дуже обережна, насторожена й бiльше сама випитувала, нiж задовольняла цiкавiсть сусiдки; проте дiвчина ще не втрачала надiї.
На третiй день кульгавий з побратимами зiбралися рушати назад i прийшли до монастирської брами попрощатися з панною. Дарина вийшла до них i попросила кульгавого переказати лицаревi, який прислав їй подарунок, що вона дякує йому вiд щирого серця i що за його бажанням прибула в монастир, щоб вiн знав це й пам'ятав…
— Та ще ось що перекажи: над цим монастирем нависло лихо, i кожної хвилини над беззахисними черницями можуть вчинити звiряче насильство.
— Це правда, — хитнув головою кульгавий. — Сторож нам такого наговорив, що аж серце похололо!..
— Ну, отак i передай, що панна чекає..
– закiнчила Дарина. — I що без охорони їй страшно вертатися, що вона, мовляв, рада, дякує i чекає.
Тихо потекло життя Дарини в схованому вiд житейських бур i хвилювань монастирi. День проходив у молитвах, церковному спiвi й побожних розмовах. Розкiшна природа й молитовний настрiй гоїли душевнi болi, гасили вогонь у кровi й наповнювали серце дiвчини лагiдним, примирливим почуттям. Та коли вночi монастир поринав у тихий сон i в тiснiй келiї, освiтленiй тiльки тремтливим вогником лампади, западала насторожена тиша, тодi прокидалися в головi Дарини бентежнi думи й летiли далеко-далеко за стiни монастиря, через лiси, до її найдорожчого друга, до дивного лицаря, який уявлявся їй в ореолi слави, з булавою в руцi. До нього простягалися з вдячним захопленням тисячi рук, звiльнених од тяжких кайданiв… А вона, вона стояла там, не зводячи з нього очей, i палала вiд щастя… I серед незлiченного натовпу лицар впiзнавав її, i йшов до неї, i говорив голосом, що тремтiв од хвилювання: "Ось вона, обраниця мого серця, дружина моя на все життя!"