Обліковець
Шрифт:
Якщо подумати, то була в Лейли ще одна, так би мовити, визначна риса: її постійно цькували однолітки. Учителі при цьому тільки розсудливо відводили погляд, даючи можливість дітям самим розібратися у своїх стосунках. Та що ж вони могли зробити, коли діти не хотіли мати справу з циганкою? Чи то пак, батьки не хотіли, щоб їхні діти мали з нею справу.
Уперше почувши від шестирічної дочки, що її дражнять циганкою, Серафима радила їй не звертати уваги – вона знала, що це ще не найгірше, що може бути в житті. Але коли її дитя цілий місяць день у день приходило зі школи все похмуріше, ішло за
А потім ще раз. І ще раз…
Виявивши, що вони мотаються по замкненому колу, Серафима відвела Лейлу до п’ятого класу наступної нової школи й вирішила, що ця має бути останньою.
Тому Лейла посередньо вчилася, виконуючи школярський мінімум, друзів не мала, а після закінчення школи навіть на випускний не пішла…
Повернувшись опівдні додому, Серафима застала в хаті п’яну компанію Шрамових друзів, які час від часу фальшиво горлали «хепібьоздей», відразу по тому просили іменинницю налити ще по повній і звернути увагу, що пляшка вже майже порожня і треба б «захепібьоздити» наступну. Сама іменинниця сиділа в куточку столу з вологими скляними очима, зігнута й бліда. Ще й не торкнувшись її розпеченого лоба, Серафима бачила, що в дочки гарячка.
– Дякую вам, гості дорогі, що не забули, привітали нашу Лейлу, а тепер прошу всіх випити «на коня»! – хрипкуватий голос хазяйки розітнув гамір і завис у тиші.
Ніхто не наважився перечити. Швидко й тихо кожен ковтнув свою останню чарчину, і всі посунули до виходу. Шрам невдоволено пішов їх проводжати, прихопивши зі столу майже повну пляшку. Десь в іншому місці він нарікатиме на деспотизм своєї «можна сказати тещі», але їй в очі буде сумирним і слухняним. Шрам, як і всі інші, Серафиму побоювався й сам не міг сказати чому.
Серафима вклала напівживу дочку до ліжка й заходилася біля плити заварювати трави. Щось зараз розказувати чи розпитувати не мало сенсу. А тим більше лаяти. А тим більше вітати.
– Шраме, піди ще десь погуляй! – гукнула Серафима, почувши човгання в сінях. – Мені треба трохи повозитися з Лейлою.
Човгання припинилося, але за мить у сінях знову зашурхотіло.
– Шраме, я ж наче чітко сказала! – невдоволено гукнула Серафима, що не звикла до непослуху. – Тієї пляшки, що ти стягнув зі столу, тобі на годину вистачить! Геть звідси!
– Вибачте, – почувся тремтячий голосок. – Шрама тут нема, тільки я.
Як мишка, увійшла, як мишка, причаїлася в кутку.
– Я прийшла до Лейли, – пояснила Міла з-за широкого шарфа, за яким іще ховала рота від морозу. А може, від переляку.
Серафима здивовано оглянула це миршаве створіння, яке тулилося зараз до одвірка її кухні, зовсім не схоже на Шрамових друзяк, які тут бувають.
– Гулянка закінчилася! – строгим голосом повідомила вона. – Лейла хвора і вже не може приймати гостей.
– Я не на гулянку! – поспішило виправдатися створіння. – Я хотіла… ви знаєте, Лейла вчора прийняла пологи в моєї сестри, Полі Зайченко, і я хотіла… їй подякувати…
– Он як! – підняла брови Серафима, відвернулася
від плити і встромила очі в гостю. – Про це мені Лейла ще не встигла розповісти. Якщо я не помиляюся, Поля мала народити через два тижні?– Усе почалося так неждано, ще й ця погода… – затараторила Міла, ніби боячись, що сміливості в неї вистачить тільки на цей видих. – Ми всі так перелякалися, і якби не Лейла, то я не знаю…
– І як дитина? – перебила її Серафима.
– О, тепер усе добре! – заговорила Міла радісніше і від того трохи сміливіше. – Вона йшла ніжками вперед, ледь не задушилася пуповиною, але завдяки Лейлі вони обидві живі-здорові, і через кілька днів їх відпустять із лікарні.
– Дівчинка? – Очевидно, Серафима не любила багатослівного пустодзвону.
– Софією назвали! – підтвердила Міла. – А що з Лейлою? – похопилася вона.
– Горить. Певно, застудилася. Тобі до неї краще не пхатися, у тебе ж тепер дитина в домі.
– От лихо, це все через нас! – Міла знову втиснулася в одвірок. – Учора таке мело…
Серафима тільки скоса глянула на малу й відвернулася до свого зілля.
– Може, треба якісь ліки привезти? – запитала Міла. – Я осьо їхатиму до міста відвезти передачу сестрі, можу зайти в аптеку…
– Дякую, у мене тут достатньо трав.
– Ну, тоді я потім якось іще зайду. – Міла нахилила голову й рушила до виходу.
– Хоча зачекай! – гукнула її Серафима, щось надумавши. – Можеш купити оце? – Вона черкнула кілька слів і простягла Мілі папірець.
– Звичайно! – вхопила його Міла і вже бадьоріше вискочила з дверей.
Серафима підійшла до сплячої доньки й легенько погладила її по голові.
– І що ж ми будемо з цим робити? – прошепотіла вона.
4
– Плакати!
– Перепрошую, що?
– Плакати, – повторив я, сидячи на тумбочці. – Найчастіше їй хочеться плакати. Але вона ніколи цього не робить.
– Це погано! – проголосив Сорой, сидячи на світильнику. – Коли хочеться, треба це робити. Бо ще розучиться хотіти щось інше.
Я трохи піднявся над тумбочкою й почав метляти босими ногами в повітрі, замислившись над ситуацією.
– У тебе непогано виходить! – прокоментував Сорой моє «висіння». – Ще трохи потренуєшся – і зможеш вагони пересувати.
– Так, так, – відмахнувся я від його кепкувань. – То, кажеш, мені треба підбурити її поплакати?
– І так, щоб більше не хотілося…
Міла нарешті вловила момент, коли мама була вдома, не бігала туди-сюди в нескінченних клопотах і не вдавалася до багатослівних роздумів про Полю та її дитя. Вона сіла на кухні пити чай.
– Мамо, подаруй мені на день народження сто гривень! – наважилася дівчина озвучити нечувано нахабну фразу, яка другий день крутилася в голові.
Надя Зайченко широко розплющила свої нафарбовані очі й глянула на доньку так, ніби вперше її побачила. Збита з пантелику, вона помовчала трохи, підбираючи найбільш вдалу реакцію.
– Але ж, доню! – нарешті спромоглася вона на відповідь. – Я тобі приготувала подарунок!
Вона пішла до кімнати, якийсь час нишпорила в шафі й нарешті принесла потріпаний картонний пакунок.