Чтение онлайн

— Тодi бувайте живi й здоровi, а я-м пiшов до своєї хижi.

— Дiду, ще однiєї, тодi й до хижi! – озвався переднiший отрок, не знати чому переперезаний навхрест вiнками. Всi похопилися:

— Ще, ще однiєї, дiду!

— Ще хоч однiсiнької!

Дiд хитро мружився до них i впиравсь, але всi знали, що заспiває ще однiєї, й наполягали гуртом.

— Тодi я вам не думу, а бувалину, – нарештi згодився гусляр. – Хочете?

— Хочемо.

— То слухайте. Про Київ город хочете чи про язву морову?

— Про Київ город.

— Нехай. Тож були собi мiж та жона й мали вони чотирьох дiтей: синiв Кия, Щека та Хорива й четверту доньку ясну –

Либедицю. Коли отець їхнiй помирати здумав, то покликав до себе дiтей своїх та й рече: «Осе, дiти мої, прийшов мiй духодав. Не є в мене нiчого: нi золота, нi серебла, нi горючого каменю бурштину. Є у мене тiльки три гори плiшi. Мислив єсмь, як вас подiлити, й так дiлю: хто найвище стрибне, тому вищу гору вiддам, а хто нижче, тому нижчу».

Стрибнув молодший, Хорив, i доскочив коневi до стремена, й отець вiддав йому найнижчу гору. Стрибнув середульший i доскочив коневi до сiдла. Отець дав йому вищу гору.

Тодi стрибнув старiйший i перескочив коневi на той бiк. Отець i вiддав йому найбiльшу й найвищу гору. А четвертiй, сестрi, краснiй Либедi, нарiк воду й берег рiчки, що оббiгала всi три братнi гори.

Тож помер отець, а дiти зосталися жити там, де заповiв їм. Щек ловив звiра, бо був гострооким стрiльцем, Хорив хоронив землю роду, а найстарiйший брат, Кий, держав переправу на Залознiй путi через Почайну й Днiпро, де збиралися гостi з усiх чотирьох вiтрiв i звозили всякi добра, й скiт, i куни з усiх язик. Кий згородив город на горi своїй i княжив у родi своєму, й молодша браття соромилася й стидалася перед ним. Було то лiт тому триста, а може, й п'ятсот, а може, й тисячу. Звiдтуду й пiшла земля Руська, й сини Києвi, й онуки Києвi в нiй суть княжити стали, був-бо Кий мудор вельми, й могуч дуже, й серцем хоробрий. Так вони жили-поживали. Одного ж дня та й рече Кий до браттi своєї:

«Браттє й ти, ясна сестрице Либедице…»

Людота, заслухавшись гусляра, не зразу й вiдчув, що його Славка тягне за рукав. Коли ж обернувся, дiвчина стояла злякана й ховалася йому за спину.

— Ти чого? – спитав Людота.

Й дiвчина прожебонiла:

— Втiкаймо!

— Пощо?

— Бо Малко…

Людота глянув у той бiк, куди зирила вона. З кручi спускався гладкий домажирич.

— А нехай собi! – мовив хлопець. – Я не страхаюсь Малка, того шопаря. Нехай пiдступить! – i торкнув, нахилившись, колодочку ножа, що виглядала з навоїв.

— Утiкаймо, завидить! – надмiру хвилюючись, мовила дiвчина й поза спинами шаснула в пiтьму. Людота якусь мить повагався, й коли Славчина бiла сорочка розтанула в ночi, гайнув услiд гукаючи:

— Та куди ти! Зажди-но, не лякайсь!

Йому кортiло почути, що ж мовив до братiв своїх князь Кий…

Того ж таки червця, в наступний день

Людота привiв молоду жону додому, вже коли сонце пiдбилося вгору на три сулицi, й за звичаєм упав перед старцем навколiшки. Те саме зробила й умикнута киянка.

— Дiду, благословiть…

Старець узявся розпитувати, хто вона, ся дiвчина, яка вирiшила прийняти духiв його роду. Людота, затинаючись, розповiв дiдовi все, вмовчав тiльки найголовнiше: що Славка – роба київського князя. Дiд про те не спитав, i хлопець вирiшив до часу мовчати – як Дана з Дажбогом уречуть, так i буде. Й старець, поклавши молодятам руки на голови, спитав:

— Чи сприймаєш ти святих духiв роду нашого?

— Приймаю, – з готовнiстю вiдповiла Славка.

— Чи корити-ймешся законовi й поконовi роду нашого?

— Корити-ймуся.

— Чи

шанувати-ймеш слово старцiв молодших i старiйших?

— Шанувати-йму.

— Чи шанувати-ймеш можа свого й честь свою жоночу?

— Шанувати-йму.

— Чи любити-ймеш, як матiр свою, землю вири нашої?

— Любити-йму.

— Клянися!

Славка нахилилась трохи вперед, узяла грудочку сухої чорної землi й поклала в рот, а старець ревно стежив, чи не гребує вона їхньою землею. Дiвчина повiльно жувала, на зубах їй хрумкав пiсок, але вона мужньо ковтала ту землю, яка прийняла її за рiдну. По спинi в неї пробiгав морозець, бо ся клятва навiки й переступати її не можна. Людота теж пильно дивився, й серце його проймалось гордощами й любов'ю.

З батьком та матiр'ю владнали ще легше. Син був уже дорослий, у хатi пара молодих дужих рук нiколи не зайва, та й невiстка сподобалася їм з першого ж разу. Отець, глянувши на неї спiдлоба, суворо мовив:

— Будь.

Матерi б хотiлося гарного весiлля, та на весiлля багато треба, невiстка ж, хоч i не принесла по собi нiчого, зате й вiна збирати не доведеться. Надворi бiгало ще п'ятеро молодших синiв i чотири доньки, тож весiль буде та буде, аби твої коржi з маком. I мати теж сказала:

— Жий собi з Людотою та дiток наживай, а менi онукiв на старiсть.

На другий день Купала теж нiхто в Городищi не працював, i молодята подалися до Яропiнi, на волю.

Славка була щаслива й збуджена, гасала понад берегом, наче молода оленка, й дзвiнко смiялась, i тiльки час вiд часу позирала на всхiд сонця, й тодi очi її поймалися тривожним серпанком. Вона вперше вiдчула себе вiльною, вперше могла бiгати отак i горнутись отак до любої серцю людини, до свого лада, й нiхто не гримав на неї, й Людота дививсь їй у вiчi, мов у глибокi кринички.

Народилася Славка лiт тому шiстнадесят у далекiй землi хлiборобного племенi улучичiв, де Полудневий Бог злучає води свої з тихоплинною Синюхою. Жила вона з татом i мамою в гарнiй мазанiй хижi над плесом – i жила доти, поки село заскочила жорстока сацька орда. Саки напали вночi, перебивши сторожу над засiками, й кого вбили, кого спалили живцем, а решту побрали в полон – мало хто й урятувався тiєї ночi. Тата з мамою та її, маленьку, скрутили й повели в дикий полудневий степ, на робочий торг у грецькому городi Ольбiї. Греки перепродали їх перським гостям, перси – своїм сусiдам-вiрменам, а вiрмени повезли назад, до тiєї-таки Ольбiї. В сих безконечних мандрах померла Славчина мама, тато ж ублагав полянського гостя, який придивлявся до нього, купити його разом iз донечкою. Й чи то благання допомогли, чи, може, щось iнше, бо дiти-робичi цiнувалися дешево, гiсть купив i її разом iз вiтцем.

Так вони й потрапили до двiрця київського князя Милодуха тому п'ять лiт. Княгиня Рада визначила обрiк їхньої неволi – для батька шiсть лiт, а для неї – десять. Наступної масницi батька мали вiдпустити на волю. Славцi ж лишалося ще багато, бо строк викупу для дiвчини-роби починався з дванадесятої весни, й хоч за неї княгиня дала вдвiчi менше, нiж за батька, та всiм вiдомо, що жона може заробити впротяг дванадесяти мiсяцiв лише гривну, дiвчина ж пiвгривни.

Людота блукав iз жоною понад зеленими берегами Яропiнi до самого вечора. Поверталися вже смерком, поспiшали, бо жонiння жонiнням, а завтра вранцi треба вже було вставати до дiла. Та бiля пiдпертих iзсередини ворiт на них чекала неприємна звiстка: приїздив з Києвого городу тивун од Малка-домажирича й загадав Славцi вертатися.