Марсіянин
Шрифт:
Хай там як, резервного кисню вистачить, щоб зробити 100 літрів води (50 літрів O2 дає 100 літрів молекул, кожна з яких має одне О). Це позбавило б мене ПКД і аварійного запасу. І дало б лиш половину потрібної кількості води. Виключається.
Але кисень на Марсі знайти легше, ніж здається. Атмосфера на 95 відсотків складається з CO2. А в мене якраз є машинерія, чиє єдине призначення – вивільнення кисню з CO2. Хай живе генератор кисню!
Одна проблема: атмосфера дуже розріджена – тиск менше одного відсотка земного. Тож збирати повітря важко. Загнати
І тут вступає паливний агрегат АПМ.
Мої товариші забрали АПМ кілька тижнів тому. Але його нижній ступінь залишився тут. у NASA не звикли виводити на орбіту зайву масу. Посадковий механізм, вхідний пандус і паливний агрегат так і стоять на поверхні. Пам’ятаєте, як АПМ сам виробляв собі паливо з марсіянської атмосфери? Першим етапом того процесу був збір і зберігання CO2 в резервуарі високого тиску. Щойно я підведу до агрегата живлення від Дому, він даватиме мені півлітра рідкого CO2 на годину, поки я не скажу «досить». За десять солів я матиму 125 літрів CO2, з якого вийде 125 літрів O2 після того, як їх переробить генератор кисню.
Вистачить на 250 літрів води. Отже, план на кисень готовий.
З воднем буде не так легко.
Я подумав, чи не випатрати водневі паливні елементи, але вони потрібні мені для живлення вночі. Без цього в Домі стане надто холодно. Сам я можу замотатися в ковдри, але врожай загине. Та і в кожному такому елементі насправді не так багато H2. Нерозумно жертвувати так багато, щоб отримати дрібку користі. Енергія – мій єдиний необмежений ресурс. не хочеться це втрачати.
Тож доведеться піти іншим шляхом.
Я часто згадую АПМ. Але зараз я думаю про АСМ.
Упродовж найжахливіших двадцяти трьох хвилин мого життя я і мої четверо товаришів намагалися не накласти в штани, поки Мартінез заводив АСМ на посадку. Нас наче в сушарку вкинули.
Спочатку ми знизились від «Гермеса» і скинули орбітальну швидкість, щоб можна було нормально падати. Усе йшло спокійно, поки ми не увійшли в атмосферу. Якщо бовтанка в реактивному літаку на швидкості 720 км/год здається вам сильною, спробуйте уявити, на що вона схожа за 28,000 км/год.
Кілька в’язок парашутів послідовно розкрилися, щоб сповільнити наш спуск, а тоді Мартінез вручну повів нас на посадку, використовуючи маневрові двигуни, щоб скинути швидкість і корегувати курс. Він відпрацьовував це роками і впорався просто відмінно. Він перевершив усі можливі сподівання, посадивши нас всього за дев’ять метрів від запланованого місця. Хлопець упорався, як бог посадок.
Дякую, Мартінезе! Можливо, ти врятував мені життя!
Не бездоганною посадкою, а паливом, яке залишилося. Сотні літрів невикористаного гідразину. Кожне молекула гідразину містить чотири атоми гідрогену. Тож кожен літр гідразину містить гідрогену на два літри води.
Я вийшов на ПКД, щоб перевірити. АСМ і досі мав 292 літри соку в баках. Вистачить майже на 600 літрів води! на хтозна-скільки більше, ніж потрібно!
Одна лиш тут заковика: вивільнення водню з гідразину – це, гм, принцип роботи ракетного палива. Стає дуже, дуже спекотно. І небезпечно. Якщо робити це в кисневому середовищі, то вільний гарячий водень вибухне. в кінці утвориться H2O,
але я вже буду надто мертвий, щоб цим втішатися.Загалом, гідразин – речовина проста. Німці використовували його для ракет прискорення на своїх винищувачах (і, час від часу, підривалися на ньому).
Змішуємо гідразин з каталізатором (котрий я дістану з двигуна АСМ) – і він розкладеться на азот і водень. не втомлюватиму вас хімією, але в результаті реакції п’ять молекул гідразину перетворюються на п’ять молекул невинного N2 і десять молекул мого любого H2. на проміжній стадії цієї реакції утвориться аміак. Хімія, дурепа недбала, гарантує, що певна кількість аміаку не прореагує з гідразином, а так і залишиться аміаком. Вам подобається його запах? А він скоро стане значною складовою мого щодень бридкішого існування.
Хімія на моєму боці. Питання тепер у тому, як примусити цю реакцію протікати повільно і як зібрати водень. Відповідь: я не знаю.
Певно, я щось придумаю. Або помру.
Хай там як, є речі набагато важливіші: заміна Кріссі на Сінді просто нестерпна. Можливо, «Компанія з трьох» після такого провалу вже не зможе бути такою, як раніше. Час покаже.
РОЗДІЛ 4
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 32
Я натрапив на кілька недоліків мого плану.
Ідея була в тому, щоб зробити 600 літрів води (її кількість обмежується кількістю водню, яку я зможу вивільнити з гідразину). Це значить, що мені потрібні 300 літрів рідкого кисню.
Кисень я можу створити досить легко. Паливний агрегат АПМ заповнює свій 10-літровий резервуар для CO2 за двадцять годин. Генератор кисню перетворить його на O2, а тоді регулятор атмосфери помітить високий вміст O2 і витягне його з повітря в основні резервуари Дому. Коли вони наповняться вщерть, я муситиму перемістити O2 в резервуари марсоходів чи, навіть, скафандрів.
Але я не можу створити його швидко. Якщо набирати по півлітра CO2 на годину, знадобляться двадцять п’ять днів на те, щоб дістати кисню скільки треба. Довше, ніж хотілося б.
Також є проблема зберігання водню. Повітряні резервуари Дому, марсоходів і скафандрів разом дають рівно 374 літри об’єму. А для всіх складових води мені знадобляться приголомшливі 900 літрів.
Я зважив, чи не використати в якості «резервуара» один з марсоходів. Об’єму точно вистачить, але він не розрахований на такий високий тиск. Він може утримувати (як ви здогадуєтесь) одну атмосферу. Мені ж потрібна посудина, що триматиме тиск, у п’ятдесят разів більший. Марсохід від такого точно розірве.
Найкращий спосіб зберігати складові води – перетворити їх на воду. Це мені й доведеться зробити.
Принцип простий, але втілення його неймовірно небезпечне.
Завдяки паливному агрегату АПМ я отримуватиму 10 літрів CO2 що двадцять годин. Я випущу CO2 всередині Дому в результаті виконання послідовності таких високотехнологічних процесів як витягання резервуару з посадкового механізму АПМ, перенесення його до Дому і відкриття хлипака.
Генератор за якийсь час перетворить його на кисень.