Мальва Ланда
Шрифт:
– Добре – але прошу не розплющувати очі – я встидаюся – я дуже встидливий…
– Я не розплющу – ні – але робіть зі мною щось – робіть – нищіть мене – знущайтеся наді мною як вам лише заманеться – будьте брутальним як яґуар – розтопчіть моє єство – виверніть мене мов рукавичку – виссайте з мене кров…
У Бумблякевича очі лізли на лоба від таких слів.
– А що, чи не краще зі мною, як з клаком? – вишептав їй тремтячим голосом.
– О так – о так – клятий клак – більше ніколи не буду з ним – о, я і не знала, що є така розкіш…
Правду кажучи, Фрузя й не підозрювала, що Бумблякевич не мав досвіду коханця, і то був у його житті перший квіт, якого торкався насправжки, а не в уяві, а Бумблякевичу і невтямки було,
– О ні – не так – візьміть ножа – розітніть на мені ці ненависні пута – зірвіть мою білосніжну – мою накрохмалену – мою пахнющу льолю – звільніть мене від кайданів!
– Про які кайдани мова? – не збагнув у гарячці Бумблякевич, але взяв-таки зі столу ножа і занурив лезо в сукню. Тканина сполохано заметлялася, забила крильми, залопотіла і затріщала, сповзаючи з голого тіла, наче біле простирадло з пам’ятника. Бумблякевичу здалося, наче він чує марша, а хор у вишині співає славень героєві. Тіло Фрузі було дорідне і пухке, рожеве й пружне, гаряче і звабне, ніжне і хупаве. Від повних грудей воно стрімко збігалось в осину талію, а далі так само стрімко розширювалося і переходило у два слонячих бивні, які так і просяться, аби до них припасти усією чоловічою силою і вирушити у гойдливу мандрівку довкола світу.
– А тепер я – тепер я – тепер я звільню вас – дайте мені ножа…
І вона хотіла вже було відібрати ножа в переляканого Бумблякевича, але той, збагнувши, яка гірка доля чекатиме його чудесну мисливську уберю, почав завзято боронитися. Одначе Фрузя і не думала відступати, вона кинула на Бумблякевича усі свої сімдесят кілограмів живої ваги, і межи ними розпочалася запекла борня, в якій Бумблякевичу ледве вдалося зашвиргонути ножа під ліжко. Фрузя цього не помітила і далі порпалася в постелі, мов кріт, даючи можливість Бумблякевичу за цей час спокійно розібратися. Врешті він розлігся собі на постелі, мов кабанчик, і промуркотів:
– А тепер робіть зі мною усе, що вам заманеться!
– Ах, ви підступний! – застогнала Фрузя. – Ви мене обманули.
Очі її при цьому прикипіли до Бумблякевичевого скарбу, що стирчав, наче пагін лотосу, і ледь-ледь колихався, можливо, від Фрузиного подиху. Обережно, мовби боячись його наполохати, Фрузя торкнулася пальчиками набубнявілого пупляха і сказала:
– Так, се він… се він…
– Хто? – спитав Бумблякевич ліниво.
– Я впізнала тебе! Се ти!
Бумблякевич навіть підвів голову:
– До кого це ви промовляєте?
– До Князя Мороку! Я впізнала його! Князю мій! Прийшла-м до тебе вклонитися і припасти до стіп твоїх, чекаючи на благословіння твоє, о Совершенний! О, князю моїх снів і марев! Господарю моїх темних пліснявих льохів, що бережуть зачакловані скарби! Чугайстре моїх кошлатих нетрів! Зглянься над моєю непорочністю, ввійди у мене, мов ніж у хліб, покрай мене на плястерки, посічи мене дрібно-дрібнесенько і спожий на славу собі!
Бумблякевич подумав, що цілком слушно встиг заховати ножа, бо хтозна, чи в запалі Фрузя й справді не забагне, аби її четвертували.
– А тепер я заграю на саксофоні, – сказала Фрузя і, припавши вустами до прутня, тоненькими пальчиками так спритно забігала по ньому, що Бумблякевич таки видобув із себе глибокий сексофонний стогін.
Заплющив очі і враз побачив цілий тлум школярок, що обступають його, хихочуть і задирають перед ним спіднички, декотрі, сміливіші, цілують його то там, то тут, дозволяють його рукам проникати у сутемінь їхніх тілець. Та недовго бавили його школярки, на зміну їм прийшли дупасті невільниці Сходу – чорні, жовті, кавові, помаранчеві й мармулядові. Їхній танок був шалений, але нетривалий, вітер розвіяв невільниць, наче пелюстки барвисті. І от зостався він сам на сам із Фрузею, тепер вона зайняла його уяву.
Це вперше торкнулися його жіночі пальці, вперше чиїсь уста і язик мандрував складками його тіла, теплим диханням розігріваючи крижини Антарктиди – вони сповзали із нього, сповзали тихо й мовчазно, полишаючи по собі лише пухирці гусячої шкіри і пульсування живчиків… Що вона чинить із ним? Сама ж бо ще блукає навпомацки, підкоряючись тільки інстинкту. Десь високо вгорі кружляли рожеві пелюстки. Деколи йому вдавалося в них упізнати котрусь панну, викохану його ж таки фантазією, а може, навіть зачути ридання і зойк… Бумблякевич лагідно всміхнувся пелюсткам і прошепотів: «Я кохаю вас… Прощайте…» У відповідь пролунало ще жалібніше ридання…Панна Фрузя відкинулася на спину, і все її тіло обійняла судома. Бумблякевич став на коліна над нею і, коли вона розвела ноги, то спалахнуло йому в очах золоте руно, і побачив вузенький причал, до якого прямували кораблі з цілого світу, вантажені імбиром, цинамоном, перцем кайєнським, ваніллю й дактилями. Вітрила шовкові, прозорі, мов крильця метелика, вітрила тонюські, мов майточки школярок, з гербом, що здалека нагадує щит і меч, а зблизька – піхву кудлату і прутень. Теплі вітри зизоокі приносять запах лаванди і мира, дим кадильний пливе над головами і закручується вгорі у велетенське сизе: «О-о-о-о!» Лежать вони в заметах постелі, наче на дні струмка – довге волосся, мов лінії спраги, розбігається навсібіч, білі терни палахкочуть в узголів’ї, і розпач долоні, котра вітає військо, викуте зі снігу – йде воно й дзвонить латами в місячнім сяєві. Окрики й порскання коней…
Тіла їхні сплетені, мов пальці, вітер несе їм в обличчя біле пелюстя терну, збите кулями. Довкола йде бій, війська наступають, в’язнучи у снігах, заплутуючи ноги в кущах. Все тепер понад ними – цілий світ і сніги, і постріли крови, і стогін поранених, і переможні сальви, і металевий зойк… Усе понад ними, а вони на самому дні, в імлі, в намулі, в мушлі, в склі… До них стікають струмочки крови згори, або це не кров, а руде волосся, відсічене мечами. Усю постіль хурделить і метляє, лунає заглушливе скрипіння, мовби хто пиляє велетенського сухого дуба, пилка ячить і сковилить, наче поранене звірятко. Здається, ось-ось ліжко під ним розсиплеться на дрібнесенькі друзки, поки, розгойдавшись, упаде колодою карт і поховає їх під собою разом зі снігом і всіма арміями, котрі тут розвернули свої бойові шереги… Аж ось-таки гримнуло якесь гарматне ядро, і вибух струснув цілим світом довкола, обоє коханців гугупнули з ліжка і тут нарешті розплели обійми з голосним стогоном.
– Ге!.. ге!.. ге!.. ге!.. – видихав гаряче повітря Бумблякевич.
– Е!.. е!.. е!.. е!.. – вторила йому Фрузя.
А тут і світ вирівнявся, і стіни виструнчилися, а всі речі у кімнаті чемно зайняли свої місця.
– Боже, що ти зі мною зробив! – зітхнула Фрузя. – Щоб я тепер коли-небудь з клаком? Ніколи в житті.
Вона рішуче вхопила вазу, вийняла квіти і пішла до лазнички. Клак гірко ридав. Але це йому не допомогло. Він виплюснувся до мушлі разом з водою і помчав за течією звичними руслами каналізації. Бумблякевич упав на ліжко і відчув, що його починає зморювати сон. Одначе Фрузя і не думала це помічати. Вона примостилася біля нього по-турецьки і спитала:
– Тепер, після того всього, що між нами було, я не знаю, як тебе називати, коли ми зостаємося на самоті. На прізвище не пасує, «шановний пане» – смішно. Яке твоє ім’я?
– Що в імені моїм? Се тільки звук, луна…
– Тоді дозволь тебе називати Бумбликом. Добре? У тебе мусить бути якесь пестливе ім’я. Коли мені ще захочеться з тобою… хи-хи… то я скажу: «Бумблику! Давай побумбляєм!»
– Одного не можу збагнути. Як тобі вдалося зберегти цноту, кохаючись із клаком?
– Ах, та чи ти не розумієш, що то була тільки гра? Який із клака коханець? Він тільки скубоче, пестить, катуляється там усередині, а від цього моя цнота аніскілечки не страждає.