Чтение онлайн

Мовчки, байдуже вислухала Галя пристрасний монолог Сергія. Кивнула головою на прощання та й пішла. А наступного ранку він одержав від неї коротеньку записку: “Пробач за все. Прощай. Цілую востаннє. Галя”.

Наступного вечора Марат Кандиба прийшов, наче нічого не сталося. Він мило жартував, розповідав цікаві історії. А вибравши момент, коли довкола зібралося чимало студентів, запитав Сергія:

— Ну, як тобі сподобався наслідок учорашнього матчу? Я ж казав, що наші завжди і скрізь виграють!

Невинна фраза, — кожен з присутніх міг би заприсягтися, що йдеться про вчорашнє хокейне змагання. І тільки двоє розуміли смисл кожної

крихітної паузи, кожного наголосу в словах. Яким зловтішним торжеством було пронизано оте “Наші завжди і скрізь”!

І Сергій не витримав. Він, чемпіон-самбіст спортивного товариства “Буревісник”, сипонув по прекрасному обличчю лейтенанта авіації Марата Кандиби таким градом ударів, що коли б його не скрутили — міг би вбити.

Ну, а потім — виключення з комсомолу, вигнання з інституту. І — несподіваний візит Марата Кандиби.

Сергій збирав свої речі, коли раптом відчинилися двері. Зайшов Марат. Сам один. З пов’язкою на голові. Не вітаючись, сів на стілець. Сказав:

— Можеш знову полізти з кулаками, але це покаже тільки твою слабість. Отож слухай. Говоримо з тобою востаннє. За все попереднє ми з тобою квити. Один-один. Чи нуль-нуль, якщо хочеш. А на майбутнє — знай: одержуй виклик на двобій на все життя. Коли надходитиме остання хвилина — визнаємо чесно, хто переміг. Згоден?

Сергій не відповів. Він і далі складав собі речі, наче й не чув.

— Ідеться більше аніж про звичайне самолюбство. Йдеться про головну життєву концепцію. Я став льотчиком, бо вважаю, що дужий мужчина мусить обирати героїчну професію. Я стану космонавтом, і моє ім’я прогримить на весь світ. Ти станеш інженером-шляхобудівником, длубатимешся в землі. Ми обидва вибрали свій шлях самі. І якщо я позаздрю тобі хоч раз у житті — слово честі, прийду і скажу: ти переміг!

І знову промовчав Сергій, хоч у душі вирувала буря.

— Мовчанка — ознака згоди. Ну, то що ж — прощавай, піду!.. До зустрічі в майбутньому!

Виходячи з кімнати, кинув недбало:

— Можеш не пакуватися: тебе поновили в інституті. Я взяв усю вину на себе.

— Втішайся з похвали: правильно зробив.

— Я зацікавлений, щоб ти одержав диплом інженера-шляхобудівника!

Так, Сергія Альошина було поновлено в інституті і в лавах комсомолу. Звичайно, частково допомогла дуже дипломатично й розумно складена заява лейтенанта Кандиби, та найбільше зусиль доклала Галя. Дещо охолонувши, комсомольці проаналізували ситуацію дбайливіше, поглянули на скандальну подію іншими очима. Але Сергій учитися в автодорожньому вже не міг. Незабаром він перейшов до політехнічного, на другий курс; виїхала до Харкова і Галя Таран. їхні шляхи розійшлись назавжди. Їх розлучив “друг”.

І ось знову якийсь “невідомий друг” застерігає… О, недарма ж говориться: боронь боже від “друзів”, а з ворогами я й сам упораюсь!

Звичайно ж, Сергій не розповів лаборантові про анонімки та провокаційні фотографії, але навіть повідомлення про викрадення фотокопій лабораторного журналу та уламка кристамуліту вистачило, щоб Петро Іванович поліз до кишені по валідол. Старий розумів: хоч Альошин звіряється на нього повністю і не закине йому лихих намірів, та все ж їх у лабораторії тільки двоє. Рано чи пізно, а Сергієві таки спаде на думку, що лаборант через свою неуважність чи не

замкнув коли-небудь двері після роботи, чи якимсь чином, сам того не підозрюючи, розкрив комусь шифр цифрового замка. Ні того, ні іншого статися не могло, це Петро Іванович знав абсолютно точно. Та все ж сама можливість такого припущення пригнічувала його і ображала.

— То що ж робити, Сергію Михайловичу? — запитав старий розпачливо.

— Та що ж, Петре Івановичу, — відповів Сергій, зітхнувши. — Спробуємо ще раз стати “дурниками”. Хоч, щиро кажучи, я відчуваю, що мені бракує для цього розуму.

Він знав, що справа не в розумовому рівні, а в тому, що на “симпозіум цікавих дурників” має зібратися хоча б з десять чоловік; що потрібен відповідний загальний настрій, коли оті “нісенітниці” народжуються легко й свавільно, не контрольовані логікою. Тільки в такому разі дозволено сподіватися на змістовність хоч будь-якого з парадоксальних тверджень. А плескати з серйозним виглядом вимучені ціною довгих роздумів справжні дурниці може хіба дурень у прямому значенні цього слова.

Їхня перша спроба скористатися з “методу цікавого дурника” зазнала невдачі. В справі про зникнення платинового тигелька пацюки були реабілітовані повністю: в залізобетонній підлозі лабораторії не те що нори, а навіть крихітної щілини не було. А після найретельнішого дослідження всіх шаф, шухляд і щонайменших закапелків, де міг би знайтися — і не знайшовся — отой тигельок, справді, лишалося висувати вже зовсім безглузді припущення про можливість пересування предметів силою волі чи про здатність злодія проникати крізь стіни.

І ось тепер слідство треба було починати спочатку, та ще й водночас про кілька різних справ. Зникнення срібного циліндрика і платинового тигелька поєднувалося з знахідкою фотокопій лабораторного журналу і кристамулітового уламочка тільки тим, що всі ці речі мали якимсь незнаним чином пересунутися з однієї точки простору в інші за умов, які начеб абсолютно виключали таку можливість. Але оскільки факт лишався фактом, а чудес у природі не існує, слід шукати ланцюжок причинностей.

— Ну, гаразд, Петре Івановичу: давайте-но почнемо з найголовнішого, з фотокопій. Французи твердять: щоб приготувати заяче рагу, треба щонайменше мати зайця. Тобто для зняття фотокопії треба потримати в руках оригінал. Чи не так?

— Не обов’язково, Сергію Михайловичу. Фотографувати можна і з відстані.

— Слушно. Але і в такому разі фотоапарат треба занести і винести… або ж улаштувати десь поза межами лабораторії.

Вони значливо перезирнулися і, не змовляючись, підвели голови, обмацуючи поглядом стелю. Досить провертіти в ній бодай невелику дірку, щоб одержати повну змогу сфотографувати все, що завгодно. А фототехніка сягнула зараз такого розвитку, що, скажімо, навіть з висоти двадцяти кілометрів на аерофотознімку можна розрізнити пальці руки людини.

Видавалося: стеля рівна-рівнісінька, без щонайменшої плямочки. Але ж висота залу — дванадцять метрів, з такої відстані невеликого отвору можна не помітити.

— Зазирнемо на горище, Сергію Михайловичу?

— Мабуть, варто.

Виявилося, що це — справжня проблема: ніхто не знав, у кого ключ від горища.

А коли його кінець кінцем розшукали — Альошин аж плюнув спересердя: двері взагалі були не замкнені. Та більше того: підійшовши до слухового вікна, він на відстані простягнутої руки помітив залізну протипожежну драбинку, що спускалася аж до землі.