Кришталеві дороги
Шрифт:
А Вікторові, щиро кажучи, оце “ангельське” існування вже стає хріном у носі. Нудно. Нічого не хочеться робити. Все дратує. Розвіюються вщент рештки самоповаги, поступаючись огидному й страшному почуттю усвідомлення власної нікчемності. І в мозку починають роїтися думки, чи не гайнути б, скажімо, на будівництво Єнісейської гідроелектростанції.
А тут, як на те, надійшов день платні. Звісно ж, мордатий Женька, він же “Будка”, перестрів Віктора біля контори будівництва і завів розмову про те, що “зряплату треба обмивати”; дорогою до них приєднався і Володька — “Патлатий”, — який почав співати тієї ж. Віктор того вечора ухилився, пославшись на термінові
І знову вони випили два півлітра на трьох, знову тинялися парком, чіпляючись до знайомих і незнайомих. Але хоч який був п’яний Віктор Марченко, він цього разу намагався повсякчас контролювати себе і силкувався стримувати від дурниць своїх приятелів. Хлопця чомусь не облишало передчуття, що він ось-ось зустрінеться з отим інженером-силікатником і зазнає такої ганьби, що доведеться забігти світ за очі.
Може, саме через бажання уникнути неприємної зустрічі, опинитися якнайдалі від парку, Віктор Марченко і погодився на значно небезпечнішу авантюру, яку запропонував Будка.
Їхня “свята трійця”, власне кажучи, надто великих гріхів за собою не мала. Вони не крали й не грабували — тільки хуліганили, та й то, остерігаючись дружинників. Навіть того вечора, коли випадковий перехожий всипав усім трьом, вони не мали на меті позбиткуватися з жінки, а, бач, вирішили налякати! їм видавалося, що такі “жарти”, як і ножі в кишенях “для фасону”, надто гострого осуду не варті. А от щодо “захоплення автомобілізмом”… М-да, тут пахло карним кодексом!
Всі троє були автолюбителями. Але якщо у Віктора та Володимира ця любов, головним чином, мала характер безнадійного схиляння перед недосяжною красунею, то Будка з темпераментністю справжнього джигіта був готовий викрасти свою царицю душі з-під якої завгодно варти!.. Втім, якщо казати чесно, обходилося без героїки: автомашин у дворах стоїть сила-силенна; один з ключиків чималенької в’язки обов’язково підійде до замка; хазяїн машини додивляється десятий сон, — тож хай спиться йому, нівроку. Тихенько виїдуть з двору, погасають містом годину чи дві, а потім ставлять машину на місце. Чесно? Чесно! Треба тільки не потикатися на головні магістралі, щоб автоінспекція не причепилася.
Цього разу Будка засік чорну “Волгу” в тихому і безлюдному Зоряному провулку. Вона стояла дуже зручно — в затінку кущів, біля глухої стіни будинку. Годинник показував першу ночі, — саме той час, коли гості вже пороз’їжджалися, а господарі повкладалися спати, — кращої пори для прогулянки чужою автомашиною і не знайдеш. Але Вікторові на серці було чомусь дуже неприємно й тривожно. Уявилося: застукають їх у машині, обвинуватять у крадіжці, потягнуть до міліції…
— Будко, а може, не треба? — запитав він нерішуче. — Сто разів минулося добре, а на сто перший…
— Сер Патлатий! — сплеснув руками Будка. — Чи ви чуєте?! Баришня злякалися. Ну, що ж — хай міс Баришня лишається нюхати квіточки, а ми поїдемо самі!
— Та їдьмо, Вітю, — примирливо сказав Володька. — Ми не довго.
— Володько, щиро кажу: погане передчуття в мене!
— Чхай на все і бережи психіку!
— Ну, гаразд, їдьмо. Тільки це — востаннє.
— Ну, звісно ж! — глузливо ствердив Будка.
Тихенько прокралися до “Волги”. Будка легко відімкнув дверцята. Добре відрегульований двигун завівся зразу. Машина м’яко рушила з місця, вмить набрала швидкості, шугнула в темний завулок. Спробуй-но наздогнати!
Все складалося добре; все було, як завжди, проте Віктор не відчував ані найменшої насолоди від шаленого польоту
чудесної машини. Навпаки, снувалася тривожна думка, що вони ось-ось вріжуться в стовп або зіткнуться з зустрічною автомашиною. Вій кілька разів просив Будку зменшити швидкість, але той навмисне ще дужче натискав на педаль. А коли “Волга” ледь-ледь не “почоломкалась” з велетенським “Ікарусом”, який несподівано вихопився з-за рогу, Віктор не витримав:— Годі, Будко! Зупини, я вийду.
Той негайно загальмував.
— Злякався, міс Баришня? Не хочеш їхати — шмаруй пішки!
— Гаразд, піду! — Віктор виліз із машини, машинально мацнув кишеню. Стривай, а де ж гаманець? — Стій, Будко!.. Та стій же, кажу тобі!
На щастя, “Волга” ще не встигла од’їхати далеко. Зупинилась.
— Ну, що там, міс Баришня?.. Передумав?
— Облиш блазнювати, Будко! Знайди на сидінні мій гаманець і кинь мені.
— Роззява! — Будка понишпорив на сидінні, потім під ногами. — Хапай, міс Баришня! Щасливого пішкодрала!
Ще піднімаючи гаманець, Віктор відчув, що це — зовсім не його річ: замість потертого капшука з грубими металевими застібками він одержав справжній мистецький утвір з тонкого сап’яну, модної форми, з перламутровими кнопками.
“От тобі й маєш! — розгублено подумав хлопець. — Ще скажуть, що вкрав!”
Його власний гаманець лишився в машині, звичайно. В ньому п’ятдесят карбованців, — біс із ними. Але ж там лежить і перепустка!.. Все, хлопче. Вважай, що ти вже спіймався! Отож тобі сьогодні й було так негаразд на душі! Існує тільки одна можливість викрутитися: негайно мчати до Зоряного провулка, може, вдасться зустріти Будку.
Віктор занепокоєно озирнувся круг себе. Куди його чорти занесли — невідомо. Скидається, ніби це Сирець. А може, Нивки?.. І як вибиратися звідси о другій годині ночі? Тільки на таксі.
Він шарнув по кишенях. Ні копійки! Наважився зазирнути в чужий гаманець — позичить звідти, а потім віддасть.
В першому відділенні було три десятки і якийсь чудний металевий карбованець. Віктор підійшов ближче до ліхтаря, придивився пильніше. Здивовано знизав плечима: то не карбованець, а долар. Стривай, а що ж у другому відділенні?.. О, та тут значно цікавіші речі: кілька металевих футлярчиків завбільшки з сигарету, якісь камінчики, загорнені в прозору пластмасу… і чотири мініатюрні фотокасетки.
Він зняв кришечку одного з футлярчиків. Звідти визирнув кінчик скляної ампулки. Покрутив у руках касетку — приплескуватий чорний циліндрик заввишки з сантиметр. Трошки дужче витяг з щілинки хвостик фотоплівки. Похапливо закрив гаманець і запхнув до кишені.
Звісно ж, найвірогідніше було б припустити, що нічого підозрілого в цьому гаманцеві немає, що ці ампули і касетки належать скажімо, лікареві, який захоплюється фотографією, або фотографові-фахівцеві, який змушений завжди носити з собою ліки. А долар — просто як дивина. Але коли людині ще неповних дев’ятнадцять, та до того ж і уява в неї буйна, насамперед думається про шпигунів.
“Що ж робити? — гарячково міркував хлопець. — Передати цей гаманець куди слід?.. Але як поясниш, де взяв його?.. Ну, та гаразд, можна буде викрутитися. А от свій гаманець треба виручати негайно, бо інакше і вся справа провалиться, і халепу матимеш таку, що й не здихаєшся”.
Йому пощастило: трапилося вільне таксі, яке домчало його до Зоряного провулка за п’ятнадцять хвилин. І майже зразу ж по тому під’їхала чорна “Волга”, № 40–14. Загальмувала.
— Що сталося, Вітько? — злякано прошепотів Будка. — Шухер зчинився?