Шрифт:
Мазоха Наталія
Десятий учень
Книга перша
…І ПРИЙДЕ РАНОК.
2008
Передмова.
Я завжди вважала, що всі письменники, це зв’язкові між сучасністю і нашим минулим, або майбутнім. А письменники – фантасти, ще й надають відомості, про паралельні нашому, світи і далекі, нерозвідані планети. Що невідома нам сила, вкладає в їхні голови сюжети для їхніх творів, а вони, розповідають їх нам. Так, і в моїй голові, виникла дивовижна історія, яка довгий час, не давала мені спокою. Її герої, увійшли в моє життя, і стали, майже такими ж реальними, як люди, що оточували мене. Нарешті, я зрозуміла, що не маю права, приховувати їхнього існування, і взялась за написання цієї книги. Я розповім, вам пригоду, яка трапилась в далекій галактиці, в зоряній системі Алагір. Цей далекій світ, важко розгледіти на нашому, зоряному небі. Та герої, про яких я вам повідаю, могли
Зірка Алагір зігрівала своїм теплом дев’ять планет, що майже на однаковій відстані, обертались навколо неї. Кожна з тих планет, це дивовижний, ні з чим незрівняний світ, зі своїми мешканцями і законами. Планети знаходились під захистом Богів Світла і Добра, і були зв’язані між собою чарівними, невідомими для простих смертних, проходами. Тими проходами користувалися лише Білі Маги. Переходячи з планети на планету, вони навчали, їхніх мешканців, мирному співіснуванню, розв’язували конфлікти, допомагали боротися з природними катастрофами. Звісно, угледіти за всім, дуже складно, і система Алагір, не була стовідсотково захищена від небезпечних епідемій, війни і насильства. Та старання Магів, не були даремними. Деякі з цивілізацій, майже забули про ворожнечу з сусідами, ніхто не голодував, і це вже було великим досягненням.
Та невідомо звідки, у вигляді Богині Темряви і Зла, Магри, прийшло на Алагір лихо. Вона, зненацька, напала на планету Білих троянд, закривши до неї прохід Білим Магам. Наче величезним, сірим коконом, покрила планету товстим шаром важких, темних хмар, промені зірки не проникали крізь них, і не могли зігріти її поверхню. Лише два червоних місяця, як очі зла, постійно слідкували за тим, що діється, на планеті. А відбувалося щось страшне! Не отримуючи тепла, планета почала гинути. Спочатку загинула вся рослинність, і колись квітучий край, перетворився на холодну, кам’янисту пустелю. Вимерли від голоду тварини, а за ними, повільно і страшно, люди. Та Магрі, вони і не були потрібні живими, адже богиня живилась мертвими душами. Вона наділила мертвих безсмертними тілами, і змусила працювати на золотих копальнях. Та те, що тіла були безсмертним, не означало, що нещасні не відчували болю, холоду, і голоду. Вони страждали, проклинаючи свою нещасливу долю. Потай молилися Богам Світла і Добра, просячи їхньої допомоги. Та страшнішим за тілесні страждання, бути поглинутим Магрою, і вічно горіти в її вогняній утробі. Храм Магри стояв посередині долини, яка колись була квітучим садом, а зараз, на ній, холодний вітер ганяв хмари висохлої на порох, чорної землі. Богиня Темряви мешкала у вогняному колодязі, що розташувався посередині жертовної зали цього храму. Верховним жрицем і вірним слугою Магри, був її син Темхус. Богиня створила його з мертвої води і, спалених до попелу, людських останків. Темхус володів великою силою Чорної Магії, йому допомагали слуги набрані з місцевих жителів, що присяглись вірою і правдою служити Богині Зла. Саме Темхус, охороняв свою матір і всю планету, від втручання Світлих сил, і йому, це, добре вдавалось. Та в плани Богині Темряви, входило завоювання всієї системи, і одна планета, її не влаштовувала.
– -- Сину мій. — звернулась, Володарка, до Темхуса. – Розішли своїх слуг, по інших планетах, нехай хитрістю, обманом, зманюють на мій бік, довірливих людей. За виконання їхніх бажань, забирайте їхні душі. Людям завжди щось потрібно, бідним золото, багатим владу, хворим здоров’я, нехай, з твоєї поміччю, отримують все це, та плата одна, безсмертна душа, що стане моєю рабою, або поживою. Якщо на одній з тих планет, буде побудований, хоча б, один мій храм, я з легкістю, заволодію нею.
Чорний Маг виконав наказ Магри, і невдовзі, на інших планетах, з’явились її проповідники. Вони блукали містами і селищами вишукуючи для своєї повелительки нову здобич. Білі Маги намагались захистити свої народи, та з кожним разом, ставало все важче і важче боротися. Людські душі дуже піддатливі на обман. Вони вирили, що можуть отримати, все що захочуть, задарма, і з легкістю ішли на угоду зі Злом. Тоді, Верховний Маг Вартохар, створив Скіпетр Безмежної Влади. Цей Скіпетр увібрав в себе всю силу Білої Магії, і з його допомогою, він спробував здолати Магру, та навіть, такої сили, не вистачило. Він зазнав поразки. Сім’я Зла виявилось сильнішим. Вартохар звернувся до мудрості Богів Світла і Добра, і отримав відповідь: --- « Здолати Магру, зможе лише десятий учень, твого десятого учня. Який після смерті свого вчителя, вбере в себе силу магів всіх пройдешніх поколінь. А до тих пір, треба віддавати всі сили, на виховання достойного собі, послідовника.» Отримавши таку настанову, Білий Маг, взявся навчати найталановитіших з чарівників. Та всіх їх перевершив, його десятий учень, Орнагул. Який після смерті учителя, отримав в спадок його силу, і настанову Богів Світла і Добра.
1
Орнагул лежав на великому, дерев'яному ліжку. Він був схожий на висохлу билинку. Чорні , запалі очі хворобливо світились з під білих , кудлатих брів . Тонкі , пожовтілі руки покоїлись поверх ковдри . На цьому світі він жив надто довго , так довго, що і сам не міг порахувати свої літа. І хоч він був наймайстернішим з магів, все ж, час брав своє. Сили поступово полишали старого, йому все важче було підійматись з постелі, дні здавалися довшими , тяжчими, та і саме існування його, здавалось вже чимось дивним, навіть для нього самого. Коли ти живеш так довго, то смерть здається чимось нереальним. Але це, відбувається доти, доки в тебе є сили, щоб дивуватися, радіти, сумувати, кохати, тобто жити повноцінним життям. А коли цих сил вже немає? Що відчуває людина тоді? Як вона ставиться до смерті? Чи чекає її з острахом, чи як звільнення своєї безсмертної душі з полону власного, вже безсилого, тіла?
Смерть, для Орнагула, була поки що нездійсненною
мрією. Ставши на стежку чародійства і магії, він не міг полишити цей світ, доки не виконає заповіт свого учителя, першого з чаклунів який віддав йому не тільки всі свої знання, але і помираючі, свою силу. Теж саме він заповів зробити і Орнагулу, коли той виховає свого десятого учня. Тепер, старий чародій, шкодував, що так довго зволікав з останнім вибором. В нього було вже дев'ять учнів, а ось з десятим вийшла заминка. Дуже важко вибрати саме ту людину, яка була потрібна, і не помилитись. Дуже важко вибрати поміж смертних людей, навіть обдарованих надприродними силами, здатну перейняти науку чародійства, а тим більш таку, яка ніколи не перейде на темну сторону. Старий ворухнув пальцями, наче когось підзиваючи, одразу до його ложа підступили дев'ять, досить похилого віку мужів, в білих сутанах --- це його учні. Вони терпляче чикали, що їм скаже наставник.– - Фалонд , ти знайшов хлопця ?-- спитав старий, одного з них.
– -Так, мій учителю .--відповів той.
– -Це добре. Та все ж, я боюсь помилитися. Надто довго, мені довелося його шукати. Мені знадобиться ваша допомога, щоб перевірити його.
– - звернувся Орнагул до решти своїх вихованців.
Чоловіки ствердно захитали головами в знак згоди. Вони розуміли всю відповідальність, що лягала на їхні плечі.
– - Підніміть мене. — попрохав чародій.
Його одразу ж при підняли і підставили під спину подушку.
– -- Принесіть « Тарелю пізнання». — наказав учитель.
Двоє учнів підійшли до великої скрині і відчинивши її, дістали золоту тацю, на якій гіркою був насипаний срібний пил. Тацю поставили перед Орнагулом, той підняв над нею руки і промовив заклинання. Срібний пил ворухнувся і наче вода розплився по таці рівним пластом. Чародій прошепотів ще кілька чарівних фраз і одразу якась невидима рука почала виводити по пилу дивні знаки, зрозуміти які могли лише посвячені у магічні науки. Старий маг довго вивчав ті знаки, потім віддав «Тарелю пізнання» учням і мовив:
– -- Любі мої друзі, вже прийшов час призвати до нас «десятого». Нелегким буде його шлях до пізнання своєї суті, але я знаю, він упорається. Йому знадобиться наша допомога. Ви, Манерус і Кантій, будете його тайними провідниками. Слідкуватимете за тим, що з ним відбуватиметься, і в разі потреби, прийдете на поміч.
Двоє учнів схилились в глибокому поклоні.
– - Не зволікайте, беріться до справи . – продовжив учитель. – Ви знаєте, що робити.
Орнагул закрив очі, учні зрозуміли , розмова закінчена, вони ще раз вклонились і тихо вийшли геть. Чародій навіть не поворухнувся, здавалось він міцно спить, але це було не так. Спогади роїлись в його голові, переплітаючись і наштовхуючись одна на одну , стираючи роки і віки, повертаючи його у далеку, майже забуту юність…
Землі Махтерії не знали воїн уже сімнадцять років. Остання війна з каурданцями, «гірським народом», закінчилась перемогою махтеріанців, і з тих пір, ніхто не загрожував їхньому спокою. Народ цих земель від природи був мирним і працьовитим, але якщо їхнім родинам загрожувала небезпека, то вони, всі як один, ставали на захист своїх домівок, і сил та вміння їм вистачало . Бо вони, з малих років, важко працювали на своїй землі , а старші навчали їх, ще й військової справи, щоб у разі потреби, могли дати відсіч недругам. Карол був наймолодшою дитиною в сім'ї колишнього воїна, а тепер лише селянина, Сармана, і його дружини, Орелії. Крім нього, у них було ще дві доньки , але як наймолодшому, Каролові уділялось більше уваги, ніж дівчатам, та вони не ображались, навпаки, дарували братові свою любов і ніжність. Хлопчик ріс щасливим та безтурботним . Але не все гладко було в його житті. З ним часто траплялися дивні речі. Одного разу , гуляючи з мамою по лузі, він побачив під деревом маленьку, прозору дівчинку, у якої за спиною мерехтіли крильця. Він сказав про це мамі, але та нічого не бачила, і вирішила, що її дитина, лише фантазує. Та наступного ранку, пастухи, знайшли під тим деревом, нове джерельце. Іншого разу , коли заганяли до хліву худобу, хлопчик побачив, що до сусіда в загін, поліз великий, страшний змій. Карол злякався і розплакався. Рідні стали його заспокоювати і казати, що це все, йому лише привиділось . Та в ночі, в сусіда, загинули майже всі вівці. Стара знахарка Мирта спостерігала за хлопчиною, і звертаючись до Орелії, казала :
– -Твого сина, жінко, Боги наділили надзвичайною силою. Він маленький і ще не може повністю опанувати її. Йому потрібен гарний вчитель. Та наставника треба обирати обережно, щоб той, не навернути хлопчика до сил Зла.
Орелія лише відмахувалась, від повчань старої знахарки.
– -- Які там, здібності. Баловство одне.
Пройшло сімнадцять років, з того часу, як Сарман повернувся з останньої війни. Та пам'ять, про ті страшні часи, жила в його душі. Та й в решти воїнів, які повернулися з неї живими, ще ятрилася на серці, ця глибока рана. Тому вони всі, в кого були сини, намагалися виховати їх справжніми чоловіками — дужими, сміливими та вправними зі зброєю. Щоб, коли прийде на їхню землю лихо, вони могли захистити її від ворога. Батько Карола не був виключенням. У вільний, від повсякденних справ час, старий вояка, виходив з сином за межі селища і навчав його мистецтва володіння мечем. Хлопець був вправним учнем, тому Сарман ним дуже пишався. Та й взагалі, вони з сином були найкращими друзями. Мало хто з хлопців міг похвалиться такими стосунками з батьком. Часто, Карол з татом, ходив до сусіднього поселення де жила його тітка Хелена, батькова сестра, разом з чоловіком та трьома дітьми. Каролові дуже подобався час, що вони проводили з батьком в дорозі, вона забирала в них майже цілий день. Сарман розповідав багато цікавого і нового. Під вечір , коли батько з сином підходили до поселення, Карол, як і кожного разу, помічав на обрії, там де сідало сонце, темну смугу лісу. Карол ніколи, там, не бував, і ніколи не розпитував у батька про нього. Та цього разу, не втримався: